Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

Тиша. Я засинаю. Мені треба зібратись на силі, адже завтра головний у моєму житті день.

Я прокидаюсь, ніби від звуку трембіти. За вікном ледь-ледь сіріє небо. У домі порожньо. Піч порожня й холодна. Стогне вітер у комині. На секунду здається, що чую голос Цар-матері — він стогне і скаржиться. І від цих звуків мені стає моторошно.

— Ні, — кажу вголос. — Ти мене не залякаєш і не зупиниш. У мене досить сили, щоб зробити те, про що ти й думати боялась — навіть заради своїх дітей!

— Заради своїх дітей, — луною відгукується вітер у комині.

У моїх вухах дзвенить істеричний крик Безіменної: «Заради своєї пихи! А зовсім не заради нас!»

Досить. Я стріпую головою, витрушуючи непотрібні думки та звуки. Піднімаюся й босоніж іду через усю кімнату— до трембіти на столі. До свого барабана. У напівтемряві простягаю руку, щоб погладити тепле дерево — Громовицю…

Трембіта розпадається під моїми пальцями, розсипається порохном. Я тягнусь до барабана — він осідає, як підталий сніговий замет, і розтікається по столу густою в’язкою юшкою….

Я прокидаюся. Рвучко сідаю на ліжку. Глибоко дихаю — груди наче здавило обручем. Коле в боку.

— Куди ніч, туди й сон, — бурмочу крізь зуби.

Ніч відступає. У кімнаті сіріє світанок. Моя трембіта й барабан лежать на столі — там, де я їх вчора залишила. Перевівши подих, підводжусь. Іду через усю кімнату. Зупиняюсь над столом, простягаю руку, торкаюся теплого дерева…

Трембіта розпадається навпіл — на дві довгі половинки. На розпанаханій деці барабана темніє ніби роззявлений рот. Зображення вовка більше немає — воно здимається безформними клаптями.

Це знову сон? Це дійсність. Я стою над уламками музики, над цвинтарем своїх надій…

Знамення? Попередження від Цар-матері? Знак?

Не знаю, скільки минає часу. Мої ноги коцюбнуть на холодній підлозі. Потім за спиною відчиняються двері. Я озираюсь. На порозі стоїть Ярий.

— Що з тобою? — питає він перелякано.

Надворі розвиднілося. Сутінки в кімнаті розвіялись настільки, що я можу бачити його очі. І от коли я у них зазираю, я раптом розумію все-все. У першу мить мені хочеться ще раз прокинутись, відкинути від себе це розуміння.

— Щось сталося? — повторює Ярий. І усміхається кутиками губів, ніби підбадьорюючи. Такі м’які, такі рідні губи.

— У тебе нічого не вийде, — кажу я, перестрибуючи через цілу низку запитань і відповідей. — Ти занапастив мою трембіту, мій барабан і наше кохання. Та я все одно поведу людей на Завод. Сьогодні.

Ніколи в житті не бачила, щоб люди так блідли. У нього наче вимкнули всю фарбу на обличчі — пригасили червоні й жовті прожектори, залишився сам синявий мертвотний відблиск.

— І не намагайся мені брехати, — кажу я. — Ти скажеш, що зробив це заради мене… А я скажу, що ти боягуз і зрадник.

Він відступає.

— Я зробив… заради тебе! Щоб зберегти твоє життя!

Я хитаю головою.

— Ні. Ти надто боїшся Заводу. Ти навіть не наважуєшся вимовити це слово, ти кажеш «Те Місце». Але ти не хотів визнавати свого боягузтва.

— Я не боягуз! Я голіруч убив вепра!

— Якби ти не був боягузом, ти пішов би зі мною. Або пояснив, чому не йдеш. Але і те, й інше здалось тобі однаково страшним.

Він відступає ще. Спиною впирається у зачинені двері.

— Ти збожеволіла через свою пиху! Ось воно, прийшла біда, якої чекала від тебе Цар-мати!

— Я Цар-мати, — кажу глухо. — І розмову закінчено. Йди.

* * *

Обливаюсь крижаною водою з діжки. Лічу до ста. Проганяю геть усі сторонні думки. Готую себе до великого бою.

Довго стою посеред кімнати, похитуючись, відчуваючи, як сила перетікає вперед, майже торкаючись підлоги невидимим згустком, як потім перетікає назад, і важкою стає потилиця. Вперед-назад: дедалі більша амплітуда. Дедалі пружніший гарячий згусток. Я сильна сьогодні. Можливо, сильніша, ніж будь-коли у своєму житті.

На околиці селища на мене чекає моя армія. Людей менше, ніж я сподівалась — менше, ніж учора, на майдані, зголосилося йти зі мною. Далася взнаки довга неспокійна ніч: когось умовили дружини, когось матері. Я оглядаю тих, хто зібрався. Майже всі вони молоді. Всі — відважні. Всі люблять життя. Кожен із них уміє танцювати Аркана краще від мене.

Так треба, розумію я. Ті, хто дав себе умовити, виявилися б у нашому поході баластом. Або ще гірше — гальмом. Ми чинимо правильно, залишаючи нерішучих у селищі. Головань, який стоїть трохи збоку від інших, киває, ніби прочитавши мої думки.

— Де твій барабан? — питається цікавий Тримайсь.

— Він надто маленький, — кажу я, намагаючись не дивитись на Голованя.

— Візьми мій! У мене, крім барабана, є ще й змійовик!

І Тримайсь показує мені довгу дерев’яну трубку, в якій пересипається сухий горох. Немає кращої принади для дощу, ніж гарний змійовик.

— Дякую, Тримайсь, — кажу я і приймаю його великий новенький лункий барабан.

Сонце піднімається — червоне, у клаптях хмар. Буде вітряний день, як я й передбачала. З півдня наближається маса теплого повітря, на півночі стіною стоїть холодне, і ось коли вони перетнуться…

— Ходімо, — кажу я.

І ми вирушаєм — спокійно й буденно, як на полювання. Спускаємося вниз із пагорба і далі йдемо вздовж річки. Не дивимось назад, але знаємо, що все селище проводжає нас поглядами.

* * *

Опівдні збираються хмари. Відчуваю, як вони сунуть з усіх боків. Намагаюсь дихати глибоко й розмірено: зіткнення грозових фронтів має відбутися просто над Заводом. Ще кілька годин — і ми побачимо схили, порослі іржавим лісом, бетонний саркофаг і вкриті кіптявою громовідводи над стіною жовтого диму.

Добре, що всі мої супутники вже бачили Завод — здалеку. Кожен молодий мисливець рано чи пізно приходив сюди, — страхітливе місце притягало, як магнітом. Кожен наодинці з собою переживав цей страх — перший погляд на чудовисько. І тому зараз, коли ми всі разом опиняємось на пагорбі, нічого особливого не відбувається. Ну серце пропустило удар. Ну хтось різко втягнув повітря крізь стиснуті зуби. А більше нічого: обличчя залишаються спокійними, хтось навіть усміхається.

— Якщо блискавок буде не чотири, а три, — бурмоче Головань, — або якщо вони вдарять не відразу, а з перервою в частку секунди… Чотири вишки відтягнуть їх на себе. А нам потрібна п’ята блискавка — всередину, в осердя. Май на увазі, що захисний контур відімкнеться ненадовго… Тобто увійти туди й вирубити Серце треба буде протягом десяти хвилин… Нехай п’ятнадцяти.

Поки смерч і злива хазяйнуватимуть назовні, ти, Лано, маєш увійти всередину.

— Увійду, — кажу я, стримуючи тремтіння.

Тримайсь дивиться на мене широко розкритими очима — як на диво.

— Тримайсь, — кажу я йому й нервово