Читати книгу - "Янголи і демони"

Побачивши їх, гвардієць вкляк на місці й витріщився так, наче побачив якусь мару. Не вимовивши ні слова, він відвернувся й витяг рацію. Очевидно, засумнівавшись, що правильно зрозумів наказ, він швидко заговорив у мікрофон. Сердитого гаркоту, що почувся у відповідь, Ленґдон не розібрав, але суть його це залишала сумнівів. Гвардієць знітився, сховав рацію і з незадоволеним виглядом підійшов до них.

За той час, що вони йшли до архівів, ніхто не вимовив ані слова. Вони проминули четверо сталевих дверей, два ізодьовані тамбури, спустилися довгими сходами й опинились у холі з двома цифровими панелями на стіні. Проминувши складну систему електронних детекторів, вони вийшли в довгий коридор, що закінчувався подвійними дубовими дверима. Гвардієць зупинився, ще раз прискіпливо їх оглянув і, щось бурмочучи собі під ніс, Підійшов до металевої скриньки на стіні. Відчинив її ключем і набрав усередині код. У дверях щось загуділо, і масивний замок відімкнувся.

Гвардієць повернувся і вперше за весь час заговорив до них:

— Архіви — за цими дверима. Мені наказано супроводжувати вас до цього місця, а тоді повернутися для інструктажу з іншого питання.

— Ви залишаєте нас самих? — здивувалася Вітторія.

— Швейцарським гвардійцям не дозволено заходити до таємних архівів. Ви тут лише тому, що мій командир дістав прямий наказ від камерарія.

— Але як ми звідси вийдемо?

— Система безпеки діє лише в одному напрямку. Назовні ви вийдете без проблем. — Із цими словами гвардієць розвернувся і швидко закрокував до виходу.

Вітторія щось сказала з цього приводу, але Ленґдон її не чув. Він не зводив погляду з важких подвійних дверей і думав про таємниці, що криються за ними.

47

Камерарій Карло Вентреска знав, що часу в нього обмаль, однак не поспішав. Він хотів хоч трохи побути на самоті, щоб зібратися з думками перед вступною молитвою. Стільки всього трапилось одразу! Повільно йдучи порожнім північним крилом, камерарій відчував, що втома від останніх п’ятнадцяти днів пронизала все його тіло і віддається болем аж у кістках.

Він сумлінно виконував усі свої священні обов’язки до найменшої дрібниці.

Згідно з традицією, коли Папа помер, камерарій особисто підтвердив факт смерті — приклав пальці до сонної артерії покійного, пересвідчився, що той не дихає, і тричі голосно проказав його ім’я. За законом, розтину не робили. Тоді камерарій опечатав спальню Папи, знищив папську печатку з образом святого Петра, розбив форми для виготовлення свинцевих печаток і розпорядився щодо похорону. Покінчивши з цією частиною своїх обов’язків, він почав готувати конклав.

Конклав, думав він. Останнє випробування. Одна з найдавніших традицій християнства. Нині, коли результат конклаву зазвичай відомий заздалегідь, цей ритуал критикують як застарілий. Кажуть, що він більше нагадує фарс, аніж справжні вибори. Проте камерарій знав, що такі заяви свідчать лише про нерозуміння суті конклаву. Конклав — це не вибори, а. старовинний містичний ритуал передавання влади. Він не може застаріти... уся ця таємничість, згорнуті папірці, спалювання результатів, змішування старовинних хімікатів, димові сигнали...

Цікаво, як почувається кардинал Мортаті, думав камерарій, наближаючись до лоджій Григорія XIII. Адже він не міг не зауважити відсутності preferiti. Без них голосування триватиме до ранку. Це добре, що головним виборцем призначили Мортаті, заспокоював себе камерарій. Цей кардинал відзначається широкими поглядами і здатний висловлюватися щиро. Сьогодні конклав потребуватиме лідера, як ніколи.

Зупинившись перед Королівськими сходам, камерарій мав таке відчуття, наче він стоїть на межі провалля. Гомін з-за стін Сікстинської капели долинав аж сюди, нагору — стривожені голоси ста шістдесяти п’яти кардиналів.

Ста шістдесяти одного кардинала, виправився він.

На якусь мить камерарію здалося, що він падає, охоплений полум’ям, стрімко летить у пекло, а навколо кричать люди і з неба ллється дощ із крові й каміння.

А тоді настала тиша.

Прокинувшись, хлопчик побачив, що він на небесах. Навколо все було біле. Світло було неймовірно яскраве і дуже чисте. Хтось міг би сказати, що десятирічна дитина не здатна збагнути, що таке небо, проте юний Карло Вентреска все розумів чудово. Він був на небі. Де ж іще це могло бути? За ті десять років, що їх він провів на землі, Карло встиг пізнати велич Бога — її відчував він у чистих звуках органа, у височенних маківках, у піднесеному співі церковних хорів, у кольорових вітражах, у блискучому золоті й бронзі. Мати Карло, Марія, водила його на службу Божу щодня. І церква стала для нього домівкою.

— Чому ми ходимо на службу щодня? — запитав якось Карло, хоч насправді нічого не мав проти цього.

— Тому що я так пообіцяла Богові, — відповіла. мати. — А обіцянка, яку даєш Богові, — найважливіша з усіх обіцянок. Ніколи не порушуй обіцянок Богові.

Карло дав їй слово, що ніколи не порушуватиме обіцянок Богові. Матір він любив понад усе на світі. Вона була його янголом. Іноді він називав її Maria Benedetta — Марія Блаженна — хоч їй це й не подобалось. Коли вона молилася, він ставав навколішки поруч із нею, вдихав аромат її тіла і слухав, як вона шепоче молитву, перебираючи вервицю. Діво Маріє, Богородице наша... помолись за нас грішних... і нині, і в час нашої смерті.

— А де мій батько? — запитував інколи Карло, знаючи наперед, що той помер іще до його народження.

— Тепер Бог тобі батько, — завжди відповідала вона. — Ти дитя Церкви.

Карло це страшенно подобалось.

— Якщо тобі колись буде страшно, — казала йому мати, — згадай, що твій батько — Бог. Він завжди тебе бачить і оберігає. Бог має великі плани щодо тебе, Карло. — Хлопчик знав, що вона має рацію. Він уже відчував Бога у своїй крові.

Кров...

Кривавий дощ!

Потім тиша. А тоді — небо.

Насправді його небо виявилося реанімаційним відділенням лікарні Святої Клари під Палермо. Карло це зрозумів, коли згасло оте сліпуче світло. Він був єдиним, хто вижив після вибуху, від якого розлетілась на друзки каплиця, куди вони з матір’ю ходили молитися під час відпустки. Загинуло тридцять сім осіб, серед них і його мати. Те, що хлопчик вижив, газети назвали чудом святого Франциска. За кілька хвилин до вибуху Карло невідомо чому залишив матір і зайшов у глибокий альков — помилуватися гобеленом зі сценами життя святого Франциска.

Це Бог мене туди покликав, вирішив він. Він хотів мене врятувати.

Від болю Карло почав марити. Він бачив матір. Ось вона стоїть навколішках і посилає йому повітряний поцілунок, а вже за мить її пахуче