Читати книгу - "Снігова королева"

— Усі інші каченята — дуже милі дітки, — промовила стара качка з червоною шматинкою на лапці. — Усі, крім цього. Добре було би, якби його матуся допомогла йому виправитись.

— Це неможливо, ваша світлосте, — відповіла мати. — Він далеко не красень, але за вдачею добрий, та й плаває так само, як інші, а може, навіть краще. Я думаю, коли він виросте, то погарнішає й уже не здаватиметься таким величезним. Він надто довго просидів у яйці, тому його статура сформувалась трохи не так, як треба, — мама-качка погладила його шию, поправила розкуйовджене пір’ячко і додала: — Він селезень, тож врода для нього не настільки важлива. Я думаю, він виросте сильним і зможе подбати про себе.

— Інші каченята виглядають досить милими, — сказала стара качка. — Ну, ми вас прийняли, — почувайтесь, як удома. А якщо знайдете голову вугра, принесіть її мені.

Каченята почувались у дворі вільно. І потерпало лише те, що вилупилось останнім. Усі його кусали й насміхались з нього — не тільки качки, а й решта птаства.

— Велетенське каченя! — казали вони.

Індик, який народився на світ зі шпорами й вважав, що він справжній імператор, надимався, як корабель під усіма вітрилами, і знай ганяв каченя по двору. Бідолашне маля не знало, куди йому подітись. Воно почувалось жалюгідним, бо було гидке — його за це висміював увесь пташиний двір.

Кожного дня ставало гірше й гірше. Усі гнали геть від себе бідолашне каченя. Навіть його брати й сестри не були до нього добрими. Вони казали:

— Ох ти ж, гидке створіння, щоб тебе кіт роздер!

І навіть його мати шкодувала, що воно узагалі народилося на світ. Качки скубли його, кури клювали, а дівчина, що годувала птицю, штурхала його ногою. Тож зрештою воно втекло. Коли воно перелітало через огорожу, то налякало пташок, що сиділи на паркані.

«Вони злякались мене, бо я дуже потворне», — подумало каченя. Воно заплющило очі й летіло все далі та далі, аж потрапило на велике болото, де мешкали дикі качки. Тут воно заночувало.

Уранці, коли дикі качки здійнялись у повітря, вони помітили свого нового сусіда.

— Що ти за качка? — запитали вони, коли наблизились до нього.

Каченя схилилось перед ними й поводилось так чемно, як тільки вміло, але не змогло відповісти на їхнє запитання.

— Ти дуже потворний, — сказали дикі качки. — Але якщо тільки ти не надумаєш одружитись із кимось із нашої родини, то ми на це заплющимо очі.

Бідолашне каченя! Воно й гадки не мало одружуватися! Усе, чого воно хотіло, — це щоб йому дозволили лежати в очереті й пити трохи води з плеса.

Каченя пробуло на болоті два дні. І раптом прилетіло двоє диких качок чи радше каченят, бо вони ще зовсім недавно вилупились із яєць. Обидва були качурами.

— Слухай, друже, — сказав один із них до каченяти, — ти страшенно потворний, але то не біда. Гайда з нами, будемо перелітними птахами! Неподалік звідси є ще одне болото. Там живе кілька гарненьких качечок-панночок. Маєш надію знайти там свою пару. Тобі мусить пощастити — недарма ж ти вродився такий потворний!

— Паф, паф! — пролунало у повітрі, й двійко молодих качурів упали мертві поміж очеретом, аж вода забарвилась кров’ю.

— Паф, паф! — навсібіч розійшлось відлуння, та з очерету злетіли табуни диких качок.

Постріли лунали з усіх боків, адже мисливці оточили болото. Декотрі сиділи на гілках дерев, оглядаючи очерети. Блакитний димок із дул рушниць піднімався хмаринками над темними деревами і плив понад водою. Зграя мисливських псів вискочила з очерету. Як же вони налякали бідолашне каченя! Він повернув голову, щоб сховати її під крило, й у ту ж мить повз нього пробіг великий страшний собака. Він розтулив пащеку, і його язик звисав між щелеп, а очі жахаюче блищали. Собака потягнувся носом до каченяти, показуючи гострі зуби, а потім — «плюсь, плюсь» — почалапав водою, так і не зачепивши каченя.

— Ох, — зітхнуло воно, — як добре, що я такий потворний. Навіть собака мене не вкусить.

Каченя тихенько лежало, перечікуючи постріли. Уже було пізно, коли все нарешті скінчилось, але навіть тоді бідолашне пташеня не наважувалося зійти з місця. Воно почекало ще кілька годин, а потім, сторожко озираючись, щосили побігло з болота. Воно мчало полями й луками, поки не почалась буря. Під струменями води рухатись було дуже важко.

Надвечір каченя дісталося до перехнябленої маленької хатини, яка, здавалось, ось-ось завалиться і досі стоїть лише тому, що не може вирішити, котра зі стін має впасти першою. Буря знай шаленіла, і каченя не мало сили йти далі. Воно сіло біля хатини і помітило, що двері зачинені нещільно — одна завіса відірвалася. Знизу утворилась щілина, досить велика, щоб воно змогло протиснутись. Тож каченя мерщій туди залізло — так воно знайшло собі притулок на ніч. У хатині мешкали старенька жінка, кіт і курка. Кіт був у великому пошанівку — господиня називала його «Мій синочок». Він вмів вигинати спину, мурчати і навіть викрешувати іскри зі своєї хутряної шубки, якщо хтось гладив його проти шерсті. Курка мала дуже короткі лапи, тож її називали «Курка-коротконіжка». Вона добре несла яйця, й господиня любила її, немовби власну дитину.

Уранці вони знайшли дивного приблуду — кіт почав нявчати, а курка кудкудакати.

— Що тут за галас? — сказала старенька, озираючись по кімнаті. Але вона була короткозора. Тож, коли вона побачила каченя, то подумала, що це вгодована качка, що відбилась від своєї господи й заблукала.

— Оце так удача! — вигукнула жінка. — Сподіваюсь, це не качур. Добре було би, якби качка несла нам яйця. Заждемо й побачимо.

Так каченяті дозволили залишитися в домі. Він пробув там три тижні, а яєць не було. Кіт поводився, як господар, а курка — як господиня. Вони завжди казали: «Ми і решта світу», — адже були переконані, що вони є половиною світу, причому кращою половиною. Каченя вважало, що може бути й інша думка з цього приводу, але курка не бажала слухати цих дурниць.

— Ти вмієш нести яйця? — спитала вона.

— Ні, — відповіло каченя.

— То будь ласкавий, притримай свого язика.

— А чи можеш ти вигинати спину, мурчати або викрешувати іскри? — спитав кіт.

— Ні.

— То мовчи й не перебивай, коли говорять розумніші за тебе.

Тож каченя похнюплено сиділо в куточку, аж крізь відчинені двері почало світити сонце. Воно відчуло, що дуже скучило за плаванням, і розказало про це курці.

— Що за нісенітниці! — обурилася курка. — Тобі просто нема