Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

— Ви про що?

— Хочуть широкий фронт — матимуть! — кулак отамана знову вдарив у стіл. — Тільки — но отамани об'єднаються й почнуть діяти спільно, не буде в червоних комісарів проти нас окремої армії. Доведеться знімати з передової більше частин. Ми відтягнемо їх на себе, але й по червоних ударять, по слабких місцях! Вони почнуть відступати, а їх звідусіль оточуватимуть, затискатимуть, не даватимуть продиху! Поки не вичавлять наволоч погану, жидівсько — комісарську, наче воду з брудної ганчірки!

Стиснувши правицю, отаман наочно показав, чого прагне досягти.

Шеремет змовчав, випив другу чарку. Цей раз у голову стукнуло швидко, ще трохи — і заіскрять очі. Стуливши повіки міцніше, ніби справді боявся цього, Артем сказав, видихаючи:

— То ви за об'єднання? Усіх отаманів?

— Проти регулярних сил Червоної армії, комунії, більшовицької влади. За радянську владу та вільну Україну, — кивнув Зелений.

— Хто поведе? Хто буде головним отаманом? Без головного — ніяк. Хіба не ясно: всі, хто з вами згоден, повинні домовитися про старшинство. Один мусить вести. Не буває у великому війську кількох командирів.

— Тому й не кваплюся, — розвів Зелений руками. — Тут усяк — сам собі отаман. І я такий самий. Вибори треба робити. Між собою обирати. Ось про що сиджу й думаю.

— Мудро, — зараз Шеремет говорив абсолютно щиро. — Ну, а час на це є? Мабуть, не скоро діло почне ладитися…

— Якщо взагалі почне, — сказав отаман. — Часу таки мало. Червоні можуть повернутися на Трипілля завтра, за два дні, за тиждень. Не маю права розпорошуватися. Нехай поведу з отаманами розмову — їм теж не до балачок, на всіх комісари тиснуть. Знати б, чи буде передих.

— Зі своїм штабом обговорювали? Я наче сторонній, нічим не зараджу…

— Слушно, — погодився Зелений. — Тільки з моїми сотниками про таке балакати поки що зарано. Готуються відбивати новий наступ, вишколюють вояків. А як почують, що когось можуть покликати на отамана замість Зеленого… Ні, перед тим краще все добре ворушити мізками. Від тебе хотів почути, чи правильно мислю.

— Чому саме від мене?

— Якби не прийшов сам, навіть не згадав би про тебе, — чесно визнав отаман. — Та як ти вже тут, то послухай. Збоку, сторонньому, воно видніше.

Шеремет підвівся з лавки. Обсмикнув стару гімнастерку.

— Мені, думаю, краще піти.

— Чого це? — Зелений скинув брови.

— Нічого не зможу нарадити отаманові.

Повернувся й пішов геть. Цього разу не зупиняли, Артем вийшов, трошки хитаючись від випитого. І поки вертався до Григоренчихи, переконував себе, що вчинив правильно. Ніхто тепер не здатен ані підтвердити, ані розвіяти сумнівів Зеленого.

Розмовляти з ним у такий момент — товкти воду в ступі. Усе одно остаточне рішення прийматиме сам.

Тож Шеремет не хотів марнувати часу на пусті, як йому гадалося, балачки.

Він не збирався говорити з Данилом Ільковичем Терпилом про те, як краще воювати за перемогу радянської влади.

5

Війська повернулися за тиждень.

Почалося раптово. Шеремет не встиг зрозуміти до пуття, що відбувається. А коли почув гарматні залпи і щораз ближчий цокіт кулеметів, то стало ясно: на Трипілля суне густа червона хмара.

Дотепер думалося, що мають вони більше часу. Після переможного бою на дніпровому березі трошки вляглося. Селяни жваво обговорювали вже не битву, а оранку, сівбу та городи. І не тільки обговорювали, а, звично засукавши рукави, взялися до роботи. Навіть деякі повстанці—зеленівці відклали зброю вбік і заходилися робити те, заради чого воювали, — почали вільно і спокійно працювати на своїй землі.

Не пасла задніх і Катерина. Невістка, хоч одужувала впевнено й могла рухатися майже так само спритно, як до операції, до роботи стати не могла. Тож Григоренчиха, не воліючи чути ніяких заперечень, наказала Артемові братися до хазяйства. Мовляв, усе одно зятем дражнять, то хай хоч зиск із цього буде. Теща — не теща, жарти — не жарти, а солом'яну вдову мацав, хай ти хоч сто разів лікар. Тож, будь ласкавий, господарюй, запрягайся в роботу. Весна прийшла. Гаряча пора для селянина. Дивно, але проста селянська праця додавала якогось незвичного спокою.

Пораючись на землі, Шеремет часом забував про реальну загрозу нового, сильнішого, кривавішого нападу. Плекаючи десь глибоко явно безглузду думку, ніби трипільцям, а заразом і решті повітових повсталих громад, якийсь час дадуть спокій. Дивись, влада почне переговори, з'являться домовленості. Бо, хай там як, але Зелений в одному мав рацію: збройна боротьба з повітовими отаманами, придушення масштабної партизанщини в тилу потребує додаткових чималих зусиль. Навряд чи їх можна виправдати, послабивши й оголивши основний фронт. Та й не на часі воно тепер. Діставши по зубах, червоні бодай заради перепочинку мають подумати про тимчасове перемир'я з отаманами. Чи спробувати поміняти тактику, схиливши їх на свій бік і послабивши тиск на себе.

Звісно, Артем навіть не припускав, що сам діятиме спільно з більшовиками. Але хтось з отаманів міг на таке піти. Не конче Зелений. Проте всякий, хто погодиться на таку, хай нетривалу, злуку, може раптом опинитись у Данила Ільковича в тилу…

Усім цим роздумам прийшов край, коли травневим ранком Трипілля атакували.

Над хатами відразу повис, злившись водно, розпачливий протяжний жіночий крик. Забідкалася Катерина, женучи до хати Марусю. Поки жінки метушилися, Шеремет устиг забігти в хату, схопити револьвера і, ще не знаючи, куди слід бігти й що треба робити, вилетів з двору, помчавши на постріли. За цей час у нього вигострився нюх, який віщував: цього разу слід чекати чогось набагато серйознішого, трагічнішого.

Бігши до майдану, він силкувався розібратися в загальному хаосі довкола, аж раптом почув над головою пронизливий свист. Другої миті щось вибухнуло — і світ став дибки. Труснуло. Шеремет упав. Поруч повалилися на землю інші повстанці та звичайні селяни, що тікали з пекла. Трошки присипало землею, і тут — таки гримнуло ще, вже в іншому місці. Довго не лежав, звівся на рівні ноги, зрозумів, що гарматні снаряди летять, як і того разу, від Дніпра.

Очевидно, знову підійшов флот.

Повстанці могли діяти, як і минулого разу. Тим паче, гармата відтоді стояла на кручі, націлена на небезпечний берег. Однак навички, набуті останніми місяцями, підказували: щось пішло не так. Озброєні бійці не висувалися до берега. Навпаки, здається, відступали. Без надмірної паніки. Організовано. Але відступали.

За мить знову бухнуло, тепер ще далі, і тут же на Артема налетів скуйовджений і