Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

Поки влаштовувався, отаман відшукав чарку з товстого скла, поставив перед Шереметом, налив. Собі хлюпнув менше, десь третину. Дочекався, поки гість вип'є, видихне, захрумкотить огірком. А тоді вихилив сам і відразу спитав, немов стрельнув, не цілячись:

— Бачив, як ми їх сьогодні?

— Гармата на кручі вчасно почала. До речі, де взявся той старий?

— Дід? Панас Головко — старий вояк. Він ще в царській армії був за гармаша. У москалі забрили молодим. Усі війни пройшов, які були тоді. Давно просився в моє військо, з того року, відколи все почалося. А я все ганяв: старі ви, кажу, діду, сидіть собі в хаті. Ми за вас якось повоюємо. Знаєш, що говорив на те? Не треба, каже, Даниле Ільковичу, якось воювати. Добре воюйте, женіть тих зайд з нашої землі. Бач, знадобився — таки.

Усередині Шеремета вже поволі розтікалася, теплом розходилася, розслабляючи тіло й думки, горілка. Додалося сміливості.

— У вас настрій… Не зовсім переможця… Чи мені здається?

Зелений неквапом відсунув чарку, стукнувши нігтем по пляшці.

— На це не дивись. Я дурним зіллям не бавлюся. На засланні трохи більше пив. Зараз не можна. Хлопцям забороняю так само, хоч не завжди. Часом і нашим треба. Сьогодні дозволив собі трохи вмочити губи. Думається краще.

— Отже, є про що подумати?

— Завжди є про що подумати. А тепер і поготів. Бо ти, лікарю, навряд чи помітив, чим на нас поперли.

— Чого ж? Бачив. Плавучий панцирник. Підбитий стоїть досі коло берега. Дітвора там уже лазить, — спробував пожартувати. — Звір мертвий, більше не кусається.

— Цей звір, може, і ні. Інші наскочать, ще більші й сильніші. Живих з команди наші хлопці, вважай, не лишили, а дарма. Ті могли багато розказати. Та я мовчу, бо не давав наказу брати полонених. Тільки той панцирник, коли ти ще не зрозумів, у більшовиків не один.

— Здогадуюся.

— Навряд, — різко перервав Зелений.

І Артем згадав, що не слід підтримувати розмову. Треба мовчати й слухати.

— Не знаєш ти нічого. Та і я не можу всього уявити, осягнути в повному масштабі. Він, масштаб, великий. Шпигунів зловили днями, чув?

Шеремет кивнув.

— Вони теж не все могли розказати. Хоч боялися, трусилися, просилися, щоб їх пустили, бо, значить, такі самі селяни. Бачте, змусили їх… Гори вони вогнем. Та не лише про них мова. Розвідка моя теж працює і ще раніше донесла: проти Трипілля комуняки ладнають великий флот. Команди всі — сама кацапня, матроси Балтійського флоту. Чув я, червона матросня вже топила Київ у крові.

— Я це навіть бачив.

— Але ж ти цивільний, хоч тримаєш при собі нагана. Річ наживна, то таке. Подумай про інше: куди більшовики завжди кидають матросиків? Я тобі скажу: на передову. Це в них такі ударні штурмові загони, та ще й каральні. Вони не знають жалю, в них нема нічого людського. Усе змітають на своєму шляху. А таку дурну силу, лікарю, аби на кого не посилають. Що виходить?

Відповідь після сказаного лежала на поверхні.

— Вашу армію червоні вважають за серйозну силу, отамане.

— І не тільки мою! — Зелений значуще підніс вказівного пальця. — Маю я зв'язок із загонами Струка, Ангела, Дякова… Чого там — з усіма отаманами, які гуляють по нашій та сусідніх губерніях. Усі останнім часом стикаються не з чрезвичайкою, куди понабирали різну наволоч. Проти повсталих повітів кидають регулярні армійські частини. Так принаймні здається.

— Цього не може бути.

— Чому? — отаман не запитав — виплюнув коротку фразу.

— Війна. Червоні б'ються широким фронтом. З Петлюрою, до речі, також. Вони не оголятимуть флангів. Щоб зрозуміти це, не треба бути великим військовим стратегом. Хоч додаткових сил, як я розумію, більшовики сформувати так швидко не змогли б.

— А бач! — вигукнув Зелений. — Ти ж сам усе сказав! Матросня — вона звідки? Балтійці, трошки чорноморці, з Криму. Тягнуть їх сюди замість перекинути на передній край. Нехай там, я чув, Петлюра наче намагається з червоними про щось домовитися. Моє посольство, ще коли від Оскілка вернулося, повідомило: нічого не вийде. Не до переговорів. Хай так. Я про матросиків. Їм і без Петлюри є тут із ким воювати. Фронт, бач, великий. Тільки гляди, як воно виходить: кораблі, панцировані машини, кулемети — це все не на передову, а сюди, на нас, на українське село! Значить, ми їм муляємо!

У цих словах почулася неприхована гордість. Проте, блиснувши, отаманів настрій згас. Його лице знову вкрила тінь, і він зосередився.

— І добре це, і погано, ось що скажу.

— Не розумію…

— Сам не готовий зрозуміти й визнати, — мовив Зелений. — Але хай там як, а ми сьогодні відбилися не назавжди. Червоні рани залижуть дуже скоро, і на нас посуне нова сила. Ще більша. Не тільки Дніпром — від Києва, лавою. Поки ми добивали їхній плавучий панцирник, на підступах до Трипілля на півсотню Гната Дороша налетів кінний роз'їзд. Хлопці показали зуби. Але ті чомусь у бій не встрявали, хутенько відступили. Так собі думаю, надійшло якесь повідомлення: ми тут добряче огризаємося. Зайти поки не наважилися. Усе одно не втихомиряться, не дадуть спокою.

— Отже, слід чекати на нову атаку, пане отамане?

— Мало чекати. Треба думати, що і як робити. Бо піді мною близько трьох тисяч шабель. Попре армія — довго не простоїмо. А вона попре, пане лікарю, чує моє серце… Та й нюху особливого не треба: ясно все. Новий, потужніший наступ — лише питання часу. Селянські повстання для комуняк — удар у спину. Другий фронт, якщо хочеш. Згоден?

Шеремет знизав плечима.

— Можна й так сказати…

— Ну, а я ось незгоден! — отаман стукнув кулаком по столу, потім налив Артемові і остаточно розходився. — Нема в губерніях великого, широкого народного фронту! Є роздрібнені війська отаманів. Кожен стоїть сам за себе, проти всіх і за вільну Україну, хай навіть тепер це звучить, ніби гасло. Але за Україну, пане лікарю, треба стояти не окремими селами! Не проголошувати її на якомусь хуторі, де ти сам голова держави, а родичі — твої громадяни!

— Секундочку! — Шеремет теж почав розпалюватися і в пориві подався вперед. — Ви ж самі маєте цілу Трипільську республіку!

— Хто сказав, що це назавжди? Хіба я ставлю Трипілля окремо від України? Тепер кожен робить, що мусить і як може! Та минули вже ті часи, коли гуртувалися на своїх майданах, біля церков та шкіл! Тоді давали відсіч владі, змушували її шанувати себе. Нині ж поодинці багато не навоюєш. Надто проти дикої та п'яної матросні