Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

Ми бачили, що Платон упритул наблизився до відкриття парадоксів свободи та демократії. Та Платон і його послідовники не помітили, що інші форми теорії суверенітету породжують аналогічні суперечності. Усі теорії суверенітету парадоксальні. Ми, приміром, можемо обрати в правителі «наймудрішого» чи найкращого. Але «наймудріший», завдяки своїй мудрості, може виявити, що правити повинен «найкращий», а той через свою благість, певно, може вирішити, що правити має «більшість». Важливо відмітити, що навіть така форма теорії суверенітету, що вимагає «Царства закону», може викликати певні заперечення. По суті, це збагнули дуже давно, про що свідчить Гераклітова репліка6: «Закон може також вимагати корення волі однієї людини».

Завершуючи цей короткий критичний аналіз, хочу сказати, що, на мою думку, він дає підстави твердити, що теорія суверенітету слабка, як емпірично, так і логічно. І принаймні слід вимагати ретельно зважити інші можливості, перед тим як її приймати.

II

І справді, не важко довести, що можна розробити вільну від парадокса суверенітету теорію демократичного правління. Я маю на гадці теорію, що виникла не з учення про неперехідне добро чи справедливість правління більшості, а радше з уявлень про нікчемність тиранії. Або, точніше кажучи, вона спирається на рішення чи на згоду уникати тиранії та чинити їй опір.

Можна розрізнити два типи уряду. До першого типу належать уряди, від яких підвладні можуть позбутися без кровопролиття хоча б шляхом загальних виборів. Тобто суспільні інститути забезпечують засоби, за допомогою яких підвладні можуть змістити свого правителя, а суспільні традиції7 гарантують, що ці інстанції не будуть з легкістю зруйновані тими, хто перебуває при владі. До другого типу належать уряди, від яких підвладні не можуть позбавитись інакше, як шляхом успішного перевороту, тобто у більшості випадків — ніколи. Я пропоную вживати термін «демократія» для короткого визначення урядів першого типу, а термін «тиранія» чи «диктатура» — для другого. На мою думку, такий зміст цих термінів найбільше співпадає з традиційним розумінням слів. Та я хочу одразу пояснити, що жоден елемент моєї аргументації не залежить від вибору цих ярликів, і якби хтось став вживати їх у зворотному значенні (що нині часто робиться), то я просто заявив би, що обстоюю назване ним «тиранією», а заперечую те, що він називає «демократією». Я також відкинув би як недоречні будь-які спроби знайти «справжнє» чи «суттєве» значення слова «демократія», розкривши його як «правління народу». (Адже хоча «народ» може впливати на вчинки своїх правителів, загрожуючи повалити їх, він ніколи не здійснював самоуправління в якомусь конкретному, практичному розумінні.)

Якщо вжити ці два терміни в запропонованому значенні, то пропозицію створити, розвивати і захищати політичні інститути, які дозволяють уникнути тиранії, можна назвати принципом демократичної політики. Такий принцип не припускає, що ми коли-небудь зможемо створити подібні інститути, котрі були б убезпечені від помилок і дурниць або гарантували правильність, мудрість та доброту політики, яку провадить демократичний уряд,— чи хоча б, щоб така політика була обов'язково кращою і мудрішою, ніж політика, обрана великодушним тираном. (А що ми не робимо таких припущень, то й уникаємо парадокса демократії.) Втім, можна закинути, що в підтексті обрання демократичного принципу криється переконання, що навіть погана політика за демократії (поки ми можемо сприяти її мирній зміні) є кращою від влади тирана, хоч яким би мудрим і великодушним він був. У цьому світлі теорія демократії не спирається на принцип обов'язкового правління більшості, а скоріше різноманітні методи демократичного контролю, такі як загальні вибори і представницький уряд, слід розглядати лише як випробувані і, за умов широко розповсюдженої традиційної недовіри тиранії, достатньо ефективні інституційні гарантії проти тиранії — ці гарантії завжди можна підкріпити і вони навіть самі створюють передумови для такого поліпшення.

Отже той, хто поділяє викладений тут принцип демократії, не повинен розглядати наслідки демократичного волевияву як авторитарний вираз правильності. Хоча він і скориться рішенню більшості, щоб уможливити роботу демократичних інститутів, він почуватиметься необмеженим у виборі демократичних засобів боротьби за перегляд такого рішення. І якщо він доживе до того дня, коли волевияв більшості зруйнує демократичні інститути, то з цього сумного досвіду виснує лише, що немає гарантованого від помилок методу уникнути тиранії. Але це не послабить його рішучості боротися з тиранією, а його теорія від цього не стане непослідовною.

III

Повертаючись до Платона, бачимо, що загострюючи увагу на проблемі «хто повинен правити», він мимоволі поділяв загальну теорію суверенітету. В такий спосіб питання інституційного контролю над правителями та інституційного врівноваження їхньої влади відпали, навіть не будучи порушеними. Платон переносить наголос з інститутів на проблему чиновників, і найнагальнішою для нього стає проблема добору і навчання керівництву природних вождів.

З огляду на цю обставину, дехто вважає, що в Платоновій теорії добробут держави, зрештою, розглядається як етичне і духовне питання, що залежить від особи і особистої відповідальності, а не від розбудови безособових інститутів. На мою думку, така точка зору на платонізм — поверхова. Усяка довгострокова політика інституційна. Винятків тут не буває, навіть для Платона. Принцип керівництва не замінює інституційну проблему на проблему персоналу, він лише створює нові інституційні проблеми. Як ми побачимо, він навіть обтяжує інституції завданням, що виходить далеко за межі розумних вимог до цих інститутів, а саме — завданням добору майбутніх вождів. Отже, було б помилково гадати, наче протиставлення теорії рівноваги до теорії суверенітету відповідає протиставленню інституціалізму до персоналізму. Платонів принцип персоналізму дуже далекий від чистого персоналізму, оскільки припускає функціонування інституцій. І справді, можна сказати, що чистий персоналізм неможливий, але слід тоді визнати й неможливість чистого інституціоналізму. Не лише організація інститутів вимагає важливих особистих рішень, а й власне функціонування навіть найкращих з усіх інститутів (таких, як демократичні контроль і рівновага) завжди значною мірою залежатимуть від тих, хто працює в них. Інститути нагадують фортеці — їх слід добре спроектувати й заповнити людьми.

Ця різниця між особистим та інституційним елементами соціальної ситуації часто проходить повз увагу критиків демократії. Більшість з них незадоволені демократичними інститутами тому, що, на їхню думку, ці інститути не завжди гарантують державу чи політику від відмови від певних моральних ідеалів чи певних нагальних і, як їм здається, гідних захоплення політичних вимог. Але ці критики помилилися адресою, вони не розуміють, на що можна чекати від демократичних інститутів, а також якою буде їхня альтернатива. Демократія (у запропонованому мною значенні) забезпечує інституційний каркас для реформування політичних інститутів. Вона уможливлює ненасильствену перебудову