Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

– Блін, усе на світі проспиш, – буркнув Гоцик, вийшов геть.

Упав на коров’ячу шкуру біля холодного нетопленого каміна, вивчав темні балки на білій стелі, усміхався, як дурний.

– Ізідоро… Ну, чого ти від мене хочеш? Га?

Ізідора хотіла прокинутися до світанку, злетіти на вежу, розсміятися сонцю у морі, та солодкі сни цілували у вічі: спи, люба… У відчинене вікно зазирали солоні вітри, кружляли попід стелею, втрачали силу, опускалися до ліжка легким віялом: спи…

Ізідора прокинулася від яскравого сонячного промінчика: торкнувся щоки, повік. Розплющила очі, усміхнулася.

– Іліє…

З півгодини Ілія стояв біля ліжка, ворухнутися не міг. Стискав у руці скромний букетик незнайомих маленьких жовто-лимонних квіточок. Не спав усю ніч. Крутився, мордувався, перед світанком пішов будинком. Потупцював біля сплячої Ізідори, подумки буцнув ногою Гоцика – похропував на коров’ячій шкурі біля каміна. Вийшов надвір. Тут все, як у мріях. Товстелезні кам’яні стіни замку, крутий берег, внизу море. До людей суходолом – кілометри три. Обійшов будинок. Біля задньої глухої стіни його у вранішньому сонці помітив яскраву червону пляму. То розкривалися назустріч дню тендітні маки.

Ілія зірвав першу ж квітку. Ізідора! То Ізідора. Прекрасний гарячий дурман!

Мак почав в’янути за мить після того, як лишився коренів. «То Ізідора, – похмуро усміхнувся Ілія. – Або по-її, або – смерть… Чому вона не знає компромісів?»

Поряд із маками, як компроміс, – скромні жовтенько-лимонні квіточки. Нарвав повну жменю лише тому, що знав: маки до Ізідори не донесе.

– Квіти… тобі, – простягнув букетик.

Ізідора розсміялася, підхопилася на ліжку. Лляне покривало злетіло – прекрасна нага Ізідора зіскочила на підлогу, обійняла напруженого Ілію, поцілувала у вуста.

– Я люблю тебе, Іліє! – зазирнула у глибокі очі. – Ти мій… Ілія жмакав жовті квіточки у долоні, слів нема – німий. Ізідора вихопила букетик, заспішила до вікна.

– Прекрасний ранок! Все ідеально. Ще би… ковток води!

– Я… принесу, – сказав Ілія.

Прекрасний ранок! Ілія летів сходами до кухні. Віднайшов великий глечик – ще вчора Ізідора сама набрала чистої води із потічка, що він підмивав кам’яний мур вежі. Налив воду у грубу фаянсову кружку з жовтими квіточками, та ті жовті квіти були таким неоковирним компромісом для цього ідеального ранку. Чортихнувся. Дістав з полиці високу прозору склянку. Налив по вінця. Обережно поніс на другий поверх. Та перш, ніж торкнутися дверної ручки, почув з Ізідориної кімнати її збуджений тихий стогін.

Застиг. У руці затремтіла склянка.

– Ні, Ізідоро, не зараз, – почув напружений голос Гоцика. – Купатися… Чуєш? Біжімо до моря.

– Ні!

– Так, люба, так!

З кімнати почулося шарудіння, звуки тихої, напруженої боротьби. Ілія пополотнів. Безпорадно роззирнувся: що робити? Та перш, ніж перший-ліпший план означився у розпалених мізках, двері із грюкотом розчахнулися, у коридор вискочив голий Гоцик. Тримав на руках войовничу Ізідору.

– Іліє? – констатував із прикрістю. – Доброго ранку! А ми купатися… Гайда з нами.

В руці тремтіла склянка. Вода непокоїлася, проливалася на підлогу сльозами. Ілія стояв біля вікна в Ізідориній кімнаті, дивився на море. Там, вдалині, виднілися дві чорні цятки – то Гоцик і Ізідора пливли геть від берега, наче їх прихисток отам, за небокраєм. Та ось зупинилися посеред хвиль, обійнялися, злилися в єдину цятку…

Ілія відійшов від вікна, спустошено зиркнув на порожнє Ізідорине ліжко. Відставив склянку, приліг на біле: вдихнути запах дівочого тіла, щоб аж запаморочилося. Та здалося – Гоциком тхне. Впав з ліжка, поплазував до дверей. «Вони божевільні, – бідкався тоскно. – Божевільні і хворі. І я теж… Я теж із ними збожеволію. Я уже…» Завмер, завив тихо маленькою беззахисною скривдженою тваринкою.

Схаменувся, як почув веселий тупіт, – Ізідора і Гоцик мчали сходами наверх. Підхопився, прослизнув до своєї кімнати, заметушився – туди-сюди – кинувся до дверей, зачинив зсередини на важкий засув.

Вчасно. Гоцик за мить грюкав у двері.

– Ей! Іліє!

«Не вибачайся! Не зачіпай мене і не дивися винувато у вічі!» – Ілія забився на ліжко, зацьковано дивився на ті двері, ніби хвилина – і Гоцик одним ударом виб’є їх, стане на порозі – знічений до безпам’ятства, бо ж соромно перед братом.

Та Гоцик гукнув:

– Де сніданок, Іліє?!

Ілія завмер, ненависть залила очі. Підвівся.

– Сам снідай! – закричав у замкнені двері. – У мене… болить голова!

…До просторої кухні на першому поверсі замку, який вважав своїм, спустився під вечір. Уздрів нагих Гоцика й Ізідору – без сорому сиділи за столом одне проти одного, клювали виноград з широкої таці – безтурботні дурні птахи.

– Ви би… хоч совість мали, – буркнув Ілія.

Зашарудів каструлями – шукав харчу. Та того дня в Ізідори не знайшлося часу на кулінарію. Ілія відшукав тільки кусень хліба, трохи хамону і стиглі помідори. Присів край столу, жував напружено.

– Виноград їж, – почув голос Гоцика.

Зиркнув на брата. Та той дивився не на Ілію. На Ізідору.

– Треба вдягнутися, – сказав їй.

Так – кивнула. Підвелася. Гоцик перехилився через стіл, торкнувся вустами Ізідориної шиї.

– Чи не треба? – запитав.

Так – кивнула.

Гоцик підхопив Ізідору на руки, поніс до сходів.

– Іліє! Завари кави, – гукнув на ходу. – Ми – за мить…

Того вечора Гоцик і Ізідора вже не вийшли з Ізідориної кімнати.

Божевілля тривало з тиждень. Дні й ночі перемішалися в Гоциковій голові. Прокидався не зі сходом – від збуджених гарячих пальців Ізідори. Торкалися Гоцикової спини, вели до сідниць. Розплющував очі – хочу! Наштовхувався вустами на пружні груди, забував звичні ігри, виснажливі прелюдії і оте – примружити очі, схилити голову вбік. Дурня! Припадав до тремтячого дівочого тіла, а воно – лава. Ні спокою, ні перепочинку – буяло, не бажало охолоджуватися.

Снідали надвечір тим, що знаходили у домі. Добре, хоч Ілія з дня на день навідувався до селища, скуповував харч. Під зоряним небом справляли свій день – розтікалися морем, лежали на хвилях, набиралися сил, аби на березі не розімкнути обіймів.

Та за тиждень Гоцик засумував. Наче прокинувся і жахнувся: ні хріна собі!

Уперше за всі ті дні пішов з Ілією по продукти. Сунув кам’янистою стежиною до селища, кривився із прикрістю, дивився під ноги.

– Іліє… – гукнув. – Ти… як?

Ілія напружився.

– Вона… казала, що любить… тебе?

– Ні, – відповів Гоцик. Признався. – Коли було розмовляти?…

– А мені казала!

Гоцик зиркнув на Ілію, мов на хворого.

– Що з халабудою робитимемо? – запитав.

– Тобто?! – Ілія аж зупинився посеред стежини. – Ти ж хотів подарувати дім Ізідорі…

– А ти не хочеш?

– Я? Я можу, але… – Ілія геть нічого не розумів. – Але як ти дивитимешся їй у вічі, коли я…