Читати книгу - "Немезида"

— Його визнали винним, чи не так? І засудили до довічного ув’язнення?

— Не пам’ятаю точно — це було так давно. Можливо, йому зменшили термін, пославшись на «обмежену осудність»?

— Отже, Вериті Гантер чи Гант навчалася в тій самій школі? У тій школі, де директоркою була Елізабет Темпл? Але вона вже не навчалася у школі, коли її вбили, чи не так? Наскільки я пам’ятаю — ні.

— Ні, не навчалася. На той час їй уже виповнилося вісімнадцять чи дев’ятнадцять років, і вона жила чи то з родичами, чи то з друзями своїх батьків, чи щось у такому дусі. Гарний дім, гарні люди, гарна дівчина, судячи з усіх розповідей. Дівчина тієї породи, про яку родичі завжди розповідають: «Вона була дуже скромною, досить сором’язливою, не заводила стосунків із незнайомцями й не мала сумнівних приятелів». Родичі ніколи нічого не знають про тих хлопців, із якими зустрічається дівчина. Дівчата ретельно пильнують, щоб вони нічого не знали. А розповідають, що молодий Рейфаєл мав велику популярність у дівчат.

— Ніхто ніколи не сумнівався в тому, що це зробив він? — запитав Шустер.

— Анітрохи. Хоч свідки наговорили чимало брехні. Було б ліпше, якби його адвокат узагалі не дозволив йому давати свідчення. Чимало з його друзів давали йому алібі, які потім не підтвердилися, якщо ти розумієш, про що я кажу. Усі його приятелі виставили себе в ролі очевидних брехунів.

— А що ти думаєш про ту історію, Бродрибе?

— О, я нічого, власне, не думаю, — сказав Бродриб. — Я лише замислився над тим, чи смерть тієї жінки якось не пов’язана з нею.

— У який спосіб?

— Я подумав про ті великі камені, які котяться вниз по схилах і падають комусь на голову. Це суперечить законам природи. Мій досвід підказує, що великі камені залишаються зазвичай там, де вони є.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

ВЕРИТІ

I

— Вериті, — сказала міс Марпл.

Елізабет Маргарет Темпл померла учора ввечері. Її смерть була мирною. Міс Марпл, знову сидячи на тлі злинялого чинцу вітальні у Старому Маєтку, відклала вбік рожеву кофтину для немовляти, яку плела раніше, і натомість заходилася плести трикотажний фіолетовий шарф. Цей напівжалобний колір, в уявленні міс Марпл, відповідав раннім вікторіанським ідеям про те, як повинна поводитися людина перед лицем трагедії.

Попереднє розслідування в судовому порядку мало відбутися наступного дня. Поговорили також зі священиком, і він погодився відправити заупокійну службу відразу, щойно все буде готове. Головний клопіт із приготування до похорону взяли на себе службовці похоронної контори, відповідно вдягнені, з належним виразом жалоби на обличчях, перебуваючи в постійному контакті з поліцією. Допит свідків було призначено на одинадцяту ранку. Учасники екскурсії погодилися взяти участь у судовому засіданні з попереднього розгляду справи. А кілька з них зголосилися також залишитися надовше, щоб бути також присутніми на заупокійній службі.

Місіс Ґлін відвідала «Золотий кабан» і вмовила міс Марпл повернутися до Старого Маєтку й побути там доти, доки вона нарешті зможе приєднатися до екскурсії.

— Там ви зможете принаймні заховатися від репортерів.

Міс Марпл щиро подякувала всім трьом сестрам і прийняла запрошення.

Автобусна екскурсія мала бути продовжена після заупокійної служби. Спершу вони поїдуть до Саут-Бідстоуна, за тридцять п’ять миль звідси, де був першокласний готель, запланований як місце однієї із зупинок. Після цього екскурсія відбуватиметься згідно з програмою.

Проте міс Марпл розуміла, що деякі люди, певно, відмовляться від подальшої подорожі й повернуться додому або поїдуть кудись-інде, відокремившись від екскурсії. Можна було знайти аргументи на користь обох рішень. Покинути екскурсію, обтяжену тепер сумними спогадами, чи й далі втішатися видовищами, за які вже заплачено і які урвалися лише внаслідок одного з тих прикрих нещасливих випадків, які можуть статися під час будь-якої поїздки чи подорожі. Багато залежатиме, подумала міс Марпл, від висновків, до яких прийде розслідування.

Міс Марпл, обмінявшись кількома належними репліками у стосунку цієї події зі своїми трьома господинями, цілком переключила увагу на нитки з фіолетової вовни й поринула в роздуми про наступну лінію свого розслідування. Ось так і сталося, що, не відриваючи пальців від роботи, вона промовила лише одне слово — «Вериті». Кинувши його, як той, хто кидає у струмок камінь лише для того, щоб подивитись, як розійдуться на воді кола. Чи це ім’я щось означає для її господинь? Воно могло щось для них означати, а могло й ні. Потім, коли вона приєднається до інших учасників екскурсії в їхньому готелі сьогодні ввечері, під час вечері, яку там буде влаштовано, вона спробує з’ясувати й там, чи матиме це слово якийсь ефект. Вона подумала, що це було останнє або майже останнє слово з тих, які промовила у своєму житті Елізабет Темпл. Саме тому міс Марпл (її пальці при цьому не перестали снувати над плетінням, бо їй не було потреби на нього дивитися, вона могла читати книжку або розмовляти тоді, як її пальці, хоч трохи й покручені ревматизмом, не припиняли своїх точно розрахованих рухів), саме тому вона й кинула у простір це ім’я — «Вериті».

Так само, коли людина кидає у воду камінь, він може спричинити брижі, сплеск — або нічого. Безперечно, тут мала бути якась реакція. Атож, вона не могла помилитися. Хоч на її обличчі не було ніякого виразу, гострі очі пильно спостерігали за трьома жінками водночас, вона тренувала себе так робити вже багато років, навіть у тих випадках, коли їй хотілося постежити за своїми сусідами десь у церкві, на зборах у школі або під час інших громадських заходів у Сент-Мері-Мід, коли їй важливо було зібрати якісь нові відомості або цікаві плітки.

Місіс Ґлін випустила книжку, яку тримала в руках, і глянула на міс Марпл із легким подивом. Вона, либонь, здивувалася тому, що це ім’я злетіло з уст міс Марпл, а не тому, що вона його почула.

Клотільда відреагувала інакше. Її голова підсмикнулася вгору, вона нахилилася трохи вперед, потім подивилася, але не на міс Марпл, а через кімнату, у напрямку вікна. Її пальці конвульсивно зчепилися, і вона сиділа дуже тихо. Міс Марпл, хоч трохи й опустила голову, вдаючи, ніби вже на них не дивиться, помітила, що очі найстаршої із сестер наповнилися слізьми. Вона й далі сиділа дуже тихо й дозволила, щоб