Читати книгу - "Одного разу…"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пані: декольте під назвою «далі нікуди», штучна засмага, вії – на півметра, діаманти. Від змішаного запаху дорогих парфумів можна врятуватися лише одягнувши протигаз.
Пани: головним чином модельного типу молодики в елегантних костюмах або ж – щось таке… з червоним волоссям… «вільні художники», модні фотографи.
Тихі розмови про те, що… ось пройшла колишня «хазяйка» Андрія Малахова з новим хлопцем – топ-моделлю, «а он та співачка (ім’я не називаю) вештається по вечірках у пошуках багатого жениха», «а в тої відомої телезірки зачіска за тисячу баксів, а смаку – нуль»… Голосні вітання, дзвінкі поцілунки. А потім знову – шепіт. Про те, що… «у Шерон додалося зморщок, що вона – вже не така, як в “Основному інстинкті”…»
Нарешті – Шерон. Жінка, котра пережила п’ять клінічних смертей, купу злетів і купу падінь, море кохання і захоплення, а ще більше – підлості та зрад… Без жодних прикрас. У прямій чорній сукні, з ледь помітним макіяжем. Її жадібно поїдають очима і знімають на кіно-та фотокамери. Натовп хвилюється і знову… я чую про зморшки.
Хочу озирнутися на ту милу «світську» пару, яка сподівається прожити життя без жодної борозни на задоволеній пиці. І раптом чую справжній шедевр у стилі якого-небудь Задорнова – гості вечора продовжують «світський» діалог. Треба зауважити, що в залі стоїть парочка кронштейнів із супердорогим шматтям від «Dіor» – сукня в єдиному екземплярі, така собі шубка за… не буду називати ціну, піджачок – такий самий, який носить Шерон. Одне слово, всього небагато і все «от кутюр». Помітивши цей кронштейн, мадам каже своєму супутнику: «О, дивись, тут є вішалки! Ну що, будемо роздягатись?!» (В оригіналі це звучить так: «Ну чьо, раздєваться-та будєм?»)
Мене починає душити сміх: я уявила, як ці двоє вішають свої, нехай і дуже модні лахи, на космічно-дорогий ексклюзив Діора.
Новітнє світське товариство…
Людська комедія…
Мабуть, вона, «камінна Шерон», бачила безліч таких комедій…
Вродливу дівчину з Мідвіля, що в штаті Пенсільванія, не зупинив на вулиці продюсер із захопленим вигуком: «Хочеш зніматися в кіно?»
Частіше запитання до касирки місцевого МакДональдсу були набагато простішими, а пропозиції – брутальнішими й зовсім не «кіношними». Найкраще, що могли зробити джони та фреди, пережовуючи гамбургери, це крикнути: «Гарна кралечка!» і запропонувати стати домогосподаркою на їхній кухні.
Потім вона не відмовлялася від зйомок на сторінках та обкладинках третьосортних журналів. А її перша поява на екрані в стрічці Вуді Аллена тривала… три хвилини: дівчина проїжджала повз головного героя на потязі. Потім у її «голлівудські» функції входило те, що режисери називали «оголюватись та рухатись».
У відповідь на першу подібну пропозицію режисер отримав ляпаса. Другим був Пол Верховен. Він ляпаса не отримав, а Шерон стала героїнею «Основного інстинкту». Так все починалося…
Сміх – це те, що, як на мене, може сказати про людину більше, аніж слова, манери та пози. Сміх не можна «напрацювати» штучно. Отже, Шерон сміється так, як… Ну, підіть на ринок і поторгуйтесь із найвеселішою і найязикатішою молодицею в торговому ряду! Трохи хрипкий, відкритий, закличний сміх Шерон зовсім не схожий на те дрібненьке хихотіння, коли побоюються заробити зайві зморшки в кутиках вуст і довкола очей. Вона може собі це дозволити. І… зморшки в тому числі. Адже (наважусь розшифрувати свої записи з диктофону):
– Жінка в елегантному віці не має перейматися, чи подобається вона чоловікам! Вона має подобатись самій собі і… обирати тих чоловіків, котрі її гідні. На жаль, я це зрозуміла лише тепер.
– А що ви ще зрозуміли «лише тепер»?
– Те, що я нарешті… полюбила своє життя, і все те, що в ньому було. Байдуже – погане чи гарне. Стала інакше ставитись до кохання. Тепер я вивела для себе його головну формулу: «Я люблю тебе, щоб тобі було добре», а не навпаки, як я вважала раніше. Коли людині, котра перебуває поруч із тобою, добре, виникає почуття гармонії та спокою. Нині я менш егоїстично ставлюся до цього почуття.
– А чи завжди жінці треба тримати під своїм ліжком ніж для розколювання льоду?
– (Сміється.) Принаймні завжди треба пам’ятати про нього! Тобто про те, що ти завжди можеш стати вільною. Мені шкода принижених жінок. Мені часто кажуть, що, коли мої героїні на екрані вбивають чоловіків, це дуже подобається жінкам. Але… Але в житті частіше буває навпаки. На жаль…
– Кого і що ви любите?
– Солодощі! (Сміється.) Цукерки, шоколад! Дуже люблю приймати ванну – можу годинами ніжитись у теплій воді! А якщо серйозно, я обожнюю своїх дітей (у Шерон троє прийомних хлопчиків – семирічний Роан, трирічний Лейрд та малюк Квінні), свою величезну родину – у мене двоє братів і дві сестри, купа племінників. Коли ми всі разом збираємося на Різдво – це для мене найкраще свято. Стільки галасу, стільки подарунків! Нещодавно в сестри народилася дитинка і я плакала від щастя! (Шерон багато років лікувалась від безпліддя, але народити власну дитину їй так і не вдалося.) Я люблю великі родини, для яких можна спекти навіть дві-три святкові індички! Я люблю прокидатися рано-вранці, поки вдома тиша, йти на кухню, вмикати кавоварку. Я п’ю каву, дивлюсь у вікно та шаленію від щастя, думаючи про те, що за кілька хвилин прокинуться мої хлопчики й будинок наповниться таким гомоном, від якого ніде сховатися. Але це – щастя. Я не хочу, щоб у світі були нещасні діти! (Шерон очолює благодійний фонд допомоги дітям-сиротам та безпритульним усього світу.) Тепер материнський інстинкт для мене найголовніший! (Сміється.)
– А чи завжди треба прислухатися до своїх інстинктів?
– Принаймні я завжди прислухалася! Щоб відчувати гармонію життя.
– У шлюбі з Філом Бронштейном була ця гармонія?
– Принаймні доти, доки я не побачила його в товаристві кількох блондинок…
– Невже якісь інші «блондинки» могли затьмарити Шерон Стоун?
– (Сміється.) Блондинки не завжди бувають такими дурепами, якими їх показують у кіно!
– Білий – ваш улюблений колір?
– Так. Адже це колір… моєї домашньої піжами! Я її дуже люблю. Розкрию секрет: я можу носити прикраси від найкращих фірм, бути весь час на людях у вишуканому вбранні й скрізь та завжди, як то кажуть, «тримати обличчя». Але коли я повертаюся додому, то одягаю те, у чому мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одного разу…», після закриття браузера.