Читати книгу - "Одного разу…"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Чи легко тебе: а) здивувати, б) розсмішити, в) змусити плакати? Що має статися, щоб ти одразу відчула ці емоції?
Здивувати легко, для цього мені достатньо побачити зблизька пташку з гарним пір’ям. Або подивитись фільм талановитого режисера. Або несподівано відкрити глибину в людині, яка видавалася поверхневою. Розсмішити мене важко, коли намагаються розсмішити, і легко, коли гумор спонтанний, і дочасний, і ситуативний. Оце я справді люблю і ціную. А плачу я рідко, хоча приводів для цього не бракує.
Найсильніші емоції викликають старі та малі люди, уважні спостереження за ними. Тут тобі й здивування, і сміх, і сльози.
Які книжки в твоїй домашній бібліотеці стоять на «перших полицях»? Чи є серед них та, яка стала для тебе «особистою біблією»?
Книжки в моїй квартирі стоять та лежать усюди, у кожній кімнаті й навіть у коридорі та на полицях заскленого балкона. Але я і далі мрію про кімнату, де всі стіни згори донизу були б заставлені книжками, і посеред цієї гармонії стояв би мій робочий стіл. Я розставила б усі книжки за певною системою, щоб їх можна було легко знайти. Так у мене було в дитинстві, коли я точно знала, де яка книжка стоїть. Із заплющеними очима могла зняти з полиці будь-яку книжку. А що зараз на «перших полицях»?… Мабуть, словники та енциклопедії. Без словників не уявляю своєї бібліотеки. Скажімо, без словника-довідника «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша». У таких книжках маю першочергову потребу.
З художніх усіх найдорожчих книжок не перелічити. Ну, от хоч би навмання: «Сто років самотності» Маркеса, «Аліса в країні Див» Льюїса Керролла, «Вбити пересмішника» Харпер Лі, «В очікуванні варварів» Кутзее, «По кому подзвін?» Гемінґвея, «Майстер і Маргарита» Булгакова, «Гамлет» Шекспіра, «Степовий вовк» Германа Гессе…
Я досить часто граю в таку гру: сама для себе заперечую якісь «совкові постулати» і знаходжу для того аргументи… Один із них, скажімо, такий: «ніколи не говори ніколи» – така собі «гарна» позиція для людей-флюгерів. А чи є в твоєму житті те, чого ти НІКОЛИ не зробиш і не пошкодуєш про це?
Часом жінки кажуть: я ніколи б з таким не жила! Або: я своїй дитині ніколи б такого не дозволила! А я про себе наперед навряд чи щось подібне могла б сказати. Якусь непродуману глупоту можу зробити і швидко пошкодувати та спробувати її виправити. А навмисну підлість точно ніколи б не зробила.
Чого тебе навчила твоя мама?
Коли я ще не вміла читати, мама купила мені грубу книжку в гарній суперобкладинці, і вона стала моєю улюбленою на все життя – «Аліса в країні Див». Тепер маю кілька різних видань цієї книжки, але улюбленим залишається те старе видання. Мама подарувала мені тоді книжку «на виріст», я до неї тягнулася з усіх сил, коли вчилась читати, і років у дванадцять, коли насолоджувалась грою слів та сенсів, і після школи, коли почала звертати увагу на підтексти, які до того часу залишались непомітними. Тим подарунком мама, можливо, й не усвідомлюючи цього, підняла для мене читацьку планку дуже високо. І тепер вибагливий читач, який сидить у мені, муштрує мене як людину, яка пише, і змушує раз у раз відчувати напади незадоволення собою та віри в те, що завтра писатиму краще, ніж учора…
…А про Оксану, хазяйку Чебурашки, докладно (докладніше – нікуди!) написано в повісті Андрія Куркова «Остання гастроль Джиммі Хендрікса». Що додати? Щоб якось… без пафосу?
Але як «без пафосу», якщо це – неймовірний львівський феєрверк, сповнений любові, добра та дитячого захоплення.
Якщо б у мене запитали, де живе душа площі Ринок, я б показала на Оксанчину квартирку з дерев’яними сходами та ліжком під самою стелею, з якого Оксанка робить свої традиційні фото «зверху донизу».
Де внизу, впритул довкола маленького столика на коліщатках пересиділо пів письменницького світу!
* * *
…Не знаю, чи багатьом відоме це відчуття, коли тебе захльостує любов, захльостує і душить – та так, що не продихнути? І ти перетворюєшся на якийсь всеохоплюючий «безтілесний дух», щоби оселити в ньому всіх своїх близьких, оборонити їх, прихистити в печалі й порадіти в радості…
Цікаво, чим я можу збити цей пафос?
Певно, тим, що скажу – іноді ми можемо цілковито по-свинськи не іздзвонюватись місяцями: у кожного свої справи, роботи й турботи.
Але відчуття того, що ми разом, що ми є – хоч де б були і де будемо! – незмінне.
І в тому «останньому саду, де ми зберемось ОДНОГО РАЗУ», певно, ми так само не зможемо наговоритися…
…Життя триває.
Як втиснути його в цей потік свідомості про всіх тих, кого люблю. І скільки ж треба написати сторінок! Про тих, хто, певно, шукатиме тут свого прізвища.
Щоби ви, мої дорогі, уникли розчарування (книжка ж не гумова!), запевню, всі ви завжди в моїх молитвах.
…Чомусь, коли подумки почала перелічувати імена друзів, виникло відчуття, що… прощаюсь.
Бр-р-р!
На цьому й припинимо ці сентиментальні «телячі ніжності»…
І почнемо так…
Камінна гостя
…одного разу я поїхала у відрядження, щоб побачити «живу Шерон Стоун». Пригадуючи, як вона своїм коронним рухом закидала ніжку за ніжку в «Основному інстинкті», я часом міркувала: а чи не варто при нагоді повторити його на якому-небудь заході, присвяченому ненависній для інтелектуалів літературі? А ще готувала запитання про те, чи завжди треба мати під своїм ліжком ніж для розколювання льоду?
І чи завжди білявки бувають дурними? А якщо це так, то як вона пояснить своє «ейнштейнівське» «ІQ»?
Враження від чудової, милої, простої та зовсім «незіркової» Шерон не вміститься в газетну колонку. Але в мене є й інше. Ось про нього – окремо.
…«світське життя» розпочалося в новому бутику «Dіor», на відкриття якого й притягли з Америки до Москви цю легендарну жінку.
Софіти, що освітлюють срібний килим, телекамери, натовп за огорожами, міліція. І – світська тусівка, що проходить у бутик за запрошеннями. Якби це відбувалося на рідних теренах, я, мабуть, упізнала б різних вітчизняних «зірок». А так, окрім актриси Тетяни
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одного разу…», після закриття браузера.