Читати книгу - "Худий"

Гілберт Уайнент чекав мене в коридорі. Ми ні про що не розмовляли, аж поки не сіли в таксі. Там він спитав:

— Він мені повірив?

— Звичайно. А ти що, збрехав?

— Ні-ні; але люди не завжди нам вірять. Не розповідайте нічого мамі, гаразд?

— Добре, якщо тобі так хочеться.

— Дякую, — промимрив він. — Як ви гадаєте, на заході країни в молоді більше можливостей, ніж тут у нас, на сході?

Я уявив, як він працює на лисячій фермі Гілда, і відказав:

— Зараз — ні. А що, збираєшся на захід?

— Не знаю. Хочу якоїсь справи. — Він поправив вузол на краватці. — Хай моє запитання не видасться вам смішним: чи багато є випадків кровозмішення?

— Трапляються, — відповів я, — тому й назва існує. Він спалахнув.

— Та я не глузую з тебе, — запевнив я його. — Ніхто нічого певного про це не знає. Як ти визначиш?..

Кілька кварталів ми їхали мовчки. Тоді він знову озвався:

— Хочу задати вам ще одне запитання: що ви думаєте про мене? — Він знітився більше, ніж Елвіс Квін у свій час.

— Ти буваєш чудовим, — відповів я, — а буваєш і бридким.

Він відвернувся, дивлячись у вікно:

— Я ще зовсім малий.

Знову запала мовчанка. Гілберт закашлявся, з кутика рота в нього зацебеніла кров.

— Та той бурмило таки тебе скалічив, — зауважив я.

Хлопець сором'язливо кивнув і приклав носовичок до рота.

— Я не такий дужий.

Біля готелю «Котленд» він не дав мені допомогти йому вилізти з таксі й запевнив, що сам дістанеться до свого помешкання, одначе я піднявся разом з ним, підозрюючи, що в іншому разі він нікому не скаже про свій стан.

Я натиснув на дзвоник, перш ніж Гілберт витяг ключа, і Мімі відчинила двері. Вона вилучилась на синець під оком сина.

— Його поранено, — повідомив я. — Поклади його в ліжко і виклич лікаря.

— Що сталося?

— Уайнент попросив його дещо зробити.

— Що саме?

— Не має значення, поки ми не знайдемо Уайнента.

— Але Клайд був тут, — сказала вона. — Тому я тобі й подзвонила.

— Що?

— Так, був, — закивала вона. — І цікавився, де Гіл. Він сидів майже годину або й більше. Лише хвилин десять як пішов.

— Гаразд, поклади його в ліжко.

Гілберт уперся проти моєї допомоги, тож я залишив його в спальні з матір'ю, а сам попрямував до телефону.

— Хтось дзвонив? — спитав я в Нори, коли нас з'єднали.

— Так, сер. Пани Маколей і Гілд просили їм передзвонити, як і пані Йоргенсен та Квін. Діти не озивались.

— Коли дзвонив Гілд?

— Хвилин п'ять тому. Ти що, обідатимеш один? Ларрі запросив мене на нову виставу Осгуда Перкінса.

— То вперед! До зустрічі!

Я подзвонив Герберту Маколею.

— Побачення зірвалося, — повідомив він. — Наш друг подзвонив і сказав про це — невідомо, що він надумав. Послухай, Чарлз, я йду до поліції. Більше не можу.

— Мабуть, нічого іншого і не лишається, — погодився я. — Я вже й сам думав подзвонити в поліцію. Я у Мімі. Уайнент був тут кілька хвилин тому. Ми з ним розминулися.

— Що він робив у неї?

— Спробую зараз з'ясувати.

— Ти серйозно про дзвоник до поліції?

— Ясна річ.

— То подзвони, а я зараз під'їду.

— Гаразд. До зустрічі.

Я зателефонував Гілду.

— Щойно ви пішли, я одержав новини, — повідомив він. — Ви де? Можна говорити?

— У місіс Йоргенсен. Мусив привезти хлопця додому. Цей ваш рудоволосий бугай зробив йому внутрішній крововилив.

— Уб'ю це мурло! — прогарчав він. — То краще не розповідатиму по телефону.

— У мене також є новини. Уайнент, за словами місіс Йоргенсен, був у неї майже годину і пішов за кілька хвилин перед моїм приходом.

Гілд якийсь час мовчав, а тоді кинув:

— Нікого не випускати! Зараз буду.

Я саме розшукував телефонний номер Квінів, коли у вітальню вийшла Мімі.

— Як ти думаєш, у нього серйозне поранення? — спитала вона.

— Не знаю, необхідно викликати лікаря. — Я підсунув до неї телефон. Коли вона подзвонила, я сказав: — Я повідомив поліцію, що Уайнент приходив сюди.

Вона кивнула.

— За цим, власне, я тобі телефонувала — порадитись, чи слід їм казати.

— Ще я подзвонив Маколею. Він теж приїде.

— Він мені нічого не зробить! — обурилась вона. — Клайд дав їх мені за власним бажанням — і вони мої!

— Що твоє?

— Акції, гроші.

— Які акції? Які гроші?

Вона підбігла до стола і висунула шухляду.

— Ось, дивись!

Там були три пачки акцій, зв'язані разом широкими гумовими пасками. Зверху лежав рожевий чек на 10 тисяч доларів довірчої компанії на Парк-авеню на ім'я Мімі Йоргенсен, виписаний Клайдом Міллером Уайнентом від 3 січня 1933 року.

— Дату проставлено на п'ять днів наперед, — зазначив я. — Що за безглуздя?

— Він сказав, що не має зараз на рахунку достатньої суми й не встигне її вкласти протягом одного-двох днів.

— Це дорого коштуватиме, — попередив я її. — Сподіваюсь, ти до цього готова?

— Не розумію чому, — заперечила вона. — Чому б моєму чоловікові… колишньому чоловікові… не забезпечити мене і своїх дітей, якщо він цього бажає?

— Облиш! Що ти йому продала?

— Продала?

— Атож. Що ти пообіцяла зробити протягом цих днів чи що зажадав він в обмін на цей чек?

Вона незадоволено скривилась.

— Їй-богу, Ніку, ти коли-небудь станеш повним придурком через свою постійну підозрілість.

— Поки тільки вчусь. Ще три уроки — й одержу диплом. Пригадуєш, вчора я тебе попередив, що ти можеш опинитися за…

— Не треба! — зойкнула вона і затулила мені рота рукою. — Нащо повторювати? Ти ж бо знаєш, як мене це лякає і… — Голос її став солодким і улесливим: — І мусиш знати, що я збираюся робити. Невже ти такий бездушний?

— Не в мені справа, — зауважив я. — Думай про поліцію. — Я підійшов до телефону і подзвонив до Еліс Квін. — Це Нік. Нора сказала, що ти…

— Так. Ти бачив Гаррісона?

— Ні, відтоді як залишив його у тебе.

— Якщо побачиш, то не кажи про нашу вчорашню розмову. Я так не думаю — навпаки.

— Я цього і не вважав, — запевнив я її, — і не збирався нічого йому переповідати. Як він почувається сьогодні?

— Він зник.

— Що?

— Зник. Кинув мене.

— Але ж і раніше таке траплялося. Він повернеться.

— Знаю, та цього разу боюся. Він не пішов на роботу. Сподіваюсь, просто кружляє десь віскі… однак чогось боюсь. Ніку, як ти гадаєш, він справді кохає те дівчисько?

— Принаймні йому так ввижається.

— Він казав, що кохає?

— На це не слід зважати.

— Може, варто було б поговорити з нею?

— Ні.

— Чому — ні? Думаєш, вона