Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга третя"

не помітив, коли вони зникли. На острові стало неприродно тихо. Мумі-мама звикла до їхнього щебету та безугавних перемовин під карнизом даху. Тепер лише чайки з жовтими незворушними очима пропливали повз її вікно, а ще зрідка десь дуже здалеку долинало тихе курликання журавлів, котрі відлітали на південь.

Тож нічого дивного, що ні Мумі-тато, ані Мумі-мама не помітили, що відбувається з їхнім синочком. Вони були зайняті своїми думками й нічого не знали про ялинник та галявинку, навіть не здогадувалися, що Мумі-троль щоночі, коли зійде місяць, сходить на піщаний берег моря із штормовим ліхтарем.

Що помітила і що собі думала Маленька Мю, не знав ніхто. Здебільшого вона трималася поблизу рибака, але вони майже не розмовляли. їхні стосунки вирізнялися толерантністю та визнанням взаємної незалежності, вони не намагалися зрозуміти чи справити враження одне на одного, а це теж одна з форм приємного співіснування.

Приблизно такою була ситуація восени на великому острові, коли тієї ночі повернулися морські конячки.

Ходити до моря зі штормовим ліхтарем стало вже не так цікаво. Мумі-троль звик до Мари. Тепер вона видавалася йому більш неприємною, аніж небезпечною. Він уже й сам не знав, чому приходить на берег поночі: заради Мари, чи усе ще сподівається повернення морських конячок. Просто він завжди прокидався зі сходом місяця і відчував нездоланну потребу вийти на морський берег.

Мара завжди приходила. Вона стояла віддалік у воді й водила очима за ліхтарем. Коли ж Мумі-троль гасив ліхтаря, Мара мовчки відпливала у темряву, а Мумі-троль повертався додому. Однак щоночі Мара підходила ближче. Тієї ночі вона чекала на піщаному пляжі.

Мумі-троль зупинився під вільхами і поставив ліхтар на землю. Мара порушила заведений ритуал, вийшовши на берег, і це було неправильно. їй нічого було робити на острові. Вона становила загрозу для усього живого.

Мумі-троль і Мара мовчки, як завжди, стояли одне перед одним. Але тепер Мара поволі відвела погляд від світла і витріщилася просто на Мумі-троля, чого раніше ніколи не робила. Якими ж холодними і наляканими були її очі! Місяць плив поміж хмарами, то зблискував, то погасав; на березі витанцьовували в’юнкі тіні.

І враз з-за мису вилетіли морські конячки. Вони не звертали жодної уваги на Мару, ганяли одна за одною у місячному сяйві, викрешували веселки, проскакуючи попід ними, тупочучи маленькими твердими копитцями. Мумі-троль помітив, що одна лошичка загубила свою підківку, вона мала їх тільки три. Лошичка була цвітаста, усіяна стокротками, на шиї та на ніжках квітки ставали дрібнішими. А може, то й не стокротки були, а водяні лілії — так ще поетичніше. Лошичка налетіла на штормовий ліхтар і перевернула його у пісок.

— Ти заважаєш моєму місячному сяйву! Моєму місячному сяйву! — гукала вона.

— О, вибач! — Мумі-троль поквапився загасити ліхтаря. — Я знайшов твою підківку…

Лошичка зупинилася, схиливши набік голівку.

— Але, на жаль, я віддав її Мамі, — вів далі Мумі-троль.

Місяць зайшов за хмару, знову почувся тупіт копитець — конячки поверталися, Мумі-троль чув їхній сміх.

— Ти чула? Ти чув? — реготали вони. — Він віддав підківку своїй мамі! Своїй мамі! Мамі!

Конячки галопом промчали майже впритул повз Мумі-троля, гриви, м’які й ледь задушливі, мов пухнасті китички болотяної трави, торкнулися його мордочки.

— Я можу попросити її повернути підківку! Я хоч зараз побіжу за нею! — вигукнув Мумі-троль навздогін конячкам у темряву.

Знову з-за хмар визирнув місяць. Мумі-троль бачив, як конячки разом увійшли в море, гриви гойдалися на хвилях, наче світлі спіднички. Вони були мов дві краплі води схожі між собою. Одна лошичка повернула голову й крикнула звіддаля:

— Іншої ночі!..

Мумі-троль сів на пісок. Лошичка розмовляла з ним… Вона пообіцяла повернутися! Місяць світитиме ще багато довгих ночей, лиш би не захмарилося. А він не буде запалювати штормового ліхтаря…

Мумі-троль раптом відчув, що у нього змерз хвіст, а озирнувшись, побачив, що пісок навколо нього вкрився крижаною скоринкою. Саме на цьому місці сиділа Мара.

Наступної ночі Мумі-троль зійшов на пляж без штормового ліхтаря. Місяць защербився. Коли від нього залишиться тільки маленький серпик, конячки подадуться на ігрища в інше місце. Мумі-троль знав це, передчував. Він мав із собою срібну підківку. Було дуже нелегко зважитися попросити її у Мами. Він почервонів по самі вуха й почувався страшенно незручно. Мумі-мама, ні про що не запитуючи, зняла підківку з цвяшка.

— Я її начистила порошком. Подивись, як блищить! — мовила вона звичним голосом. Ото й усе.

Мумі-троль ледь чутно прожебонів, що подарує Мамі щось інше натомість, і подався геть, підібгавши хвоста. Він не міг нічого пояснити їй про морську лошичку, ніяк не міг. От якби йому вдалося роздобути кілька черепашок. Мамам, без сумніву, більше подобаються черепашки, ніж кінські підкови. А для лошички, мабуть, не проблема, принести з морського дна кілька найбільших та найгарніших мушель. Якщо, звичайно, їй не байдуже до мами… Може, ліпше й не просити?..

Морські конячки не прийшли.

Місяць зайшов, а морські конячки так і не з’явилися. Мабуть, кажучи «іншої ночі», лошичка не мала на увазі, що це буде «наступної ночі». «Інша ніч» може бути будь-якою ніччю. Мумі-троль сидів, проціджуючи в лапах пісок. Йому неймовірно хотілося спати. © http://kompas.co.ua

Отоді, ясна річ, припхалася Мара. Вона припливла по воді у своєму крижаному серпанку, немов саме втілення нечистого сумління, й виповзла на берег. Мумі-троль зненацька невимовно розлютився.

— Забирайся геть! — закричав він. — Забирайся геть! Ти нам заважаєш! Я не маю на тебе часу!

Мара поповзла вище берегом. Мумі-троль позадкував у вільхові хащі.

— Я не маю для тебе ліхтаря! І навіть не думаю його запалювати! — викрикував він. — Не смій сюди більше приходити, це татів острів!

Мумі-троль позадкував далі від Мари, потім обернувся і кинувся навтьоки. Осики навколо нього тремтіли й шелестіли, наче в бурю, вони відчули, що Мара прийшла на острів.

Лежачи у своєму ліжечку, Мумі-троль чув її завивання — цієї ночі воно долинало зовсім зблизька. «Лиш би вона сюди не добралася, — думав Мумі-троль. — Тільки б вони її не побачили! Її можна тримати замість протитуманної сирени… Я знаю, хто скаже про мене, що я дурненький і смішний, а це найгірше з-поміж усього…»

На узліссі ялинника під розлогою ялицею лежала, наслухаючи, Маленька Мю. Вона обгорнулася мохом й замислено насвистувала.

«Сам собі винен, — міркувала вона. — Так завжди трапляється з тими, хто няньчиться з Марами і вірить, ніби можна подружитися з морськими конячками… Бідака!»

Вона раптом пригадала ядучих мурашок і довго від щирого серця сміялася з