Читати книгу - "Чорна стріла"

— Невже все вирішено? — запитав хлопець.

— Завтра перед обідом, Діку, в монастирській церкві, — відповіла Джоанна. — Завтра настане нещасливий кінець і для Джона Метчема і для Джоанни Седлі. Сльозами горю не зарадиш. О, якби допомогли сльози, я б виплакала собі очі. Скільки я молилася Богу, але небо глухе до моїх благань. І, любий Діку, добрий Діку, якщо ти силоміць не вирвеш мене з цього будинку, нам лишається тільки поцілуватися і розпрощатися навіки.

— О ні, — сказав Дік, — я не можу розпрощатися з тобою. Я ніколи не вимовлю цього слова. Не треба впадати в розпач. Поки існує життя, Джоанно, існує надія. Я все ж буду надіятись. О, клянусь небом і перемогою! Пам'ятаєш, коли ти була тільки ім'ям для мене, хіба я не пішов за тобою, хіба я не підняв добрих людей, хіба я не поставив на карту своє життя заради тебе? А тепер, коли я побачив тебе такою, як ти є — найпрекраснішою і найвеличнішою дівчиною в Англії — невже ти думаєш, що я відступлюсь від тебе? Якби навіть тут, передо мною, розкинулось глибоке море, я пішов би просто по його хвилях, якби мій шлях до тебе кишів левами, я б розігнав їх, як рудих мишей.

— Ах, — сказала вона сухо, — ти здіймаєш занадто багато галасу через якесь блакитне плаття!

— Ні, Джоанно, — заперечив Дік, — не тільки через плаття. Адже, люба дівчино, я бачив тебе переодягненою. А тепер я сам переодягнений. Скажи відверто, хіба я не здаюсь тобі смішним в цьому блюзнірському вбранні, хіба я не схожий на справжнього блазня?

— Ах, Діку, цей одяг тобі якраз личить! — відповіла вона, посміхаючись.

— Ну, ось бачиш, — промовив він тріумфуюче. — Те ж саме було і з тобою, бідний Метчем, тоді в лісі, їй-Богу, дівчино, з тебе можна було тоді посміятися. Але зараз ти прекрасна!

Так вони розмовляли, тримаючись за руки, обмінюючись посмішками і закоханими поглядами; хвилини здавалися їм секундами. Вони могли б розмовляти так цілу ніч. Але раптом позаду них почулося шарудіння, і вони побачили маленьку леді. Вона приклала палець до губ.

— Боже милий! — скрикнула вона. — Який ви зчинили тут галас! Невже ви не можете говорити більш стримано? А тепер, Джоанно, моя лісова красуне, що ти даси своїй кумасі за те, що вона привела сюди твого коханого?

Замість відповіді Джоанна підбігла до неї і гаряче обняла її.

— А ви, сер, — додала юна леді, — що ви дасте мені?

— Мадам, — сказав Дік, — я б з радістю заплатив вам тією ж монетою.

— Ну, що ж, — сказала леді, — вам дозволяється.

Але Дік, почервонівши, як півонія, тільки поцілував її руку.

— Чим вам не подобається моє обличчя, прекрасний сер? — запитала вона, присідаючи до самої підлоги.

І потім, коли Дік, нарешті, злегка пригорнув її, вона додала:

— Джоанно, твій коханий дуже незграбний, коли ти дивишся на нього, але запевняю тебе, коли ми вперше зустрілися з ним, він був проворнішим. Я вся в синцях, дівчино; можеш мені більш ніколи не вірити, якщо зараз брешу. Я думаю, — додала вона, — ви вже наговорились? Бо я скоро повинна відпустити паладина.

На це обоє заявили, що вони ще не встигли нічого сказати одне одному, що ніч тільки розпочалася і що вони не розлучаться так рано…

— А вечеряти? — запитала юна леді. — Хіба ти не підеш вниз вечеряти?

— Аякже, звичайно, піду! — скрикнула Джоанна. — Я й забула.

— Тоді сховайте мене десь тут, — попросив Дік. — Я стану за килимом або замкніть мене у скрині, засуньте, куди хочете, щоб я зміг побути там, поки ви повернетесь. І запам'ятайте, прекрасна леді, — додав він, — що ми зараз в дуже скрутному становищі і, може, нам з сьогоднішньої ночі до самої смерті не доведеться більше поглянути одне одному у вічі.

Почувши ці слова, юна леді зникла; а коли, через деякий час, пролунав дзвін, скликаючи до вечері домочадців сера Деніела, Діка сховали біля стіни за килимами, якраз в тому місці, де сходилися два килими. Щілина між ними давала йому можливість вільно дихати і навіть бачити, що відбувається у кімнаті.

Проте не минуло й кількох хвилин, як йому довелося змінити своє місце. Тиша на цьому поверсі будинку порушувалась тільки шумом вогню і шипінням сирих дров в каміні. Але раптом до напруженого слуху Діка долинули звуки дуже обережних кроків. Потім двері розчинилися і в кімнату просунулась спочатку голова, а за нею і горбате тіло маленького чорношкірого карлика, одягненого в ліврею слуг лорда Шорбі. Він розкрив рота, наче для того, щоб краще чути, а його очі, що блищали у напівтемряві, швидко і неспокійно нишпорили по кімнаті. Він обійшов кімнату, постукуючи час від часу по килимах, але Дікові якимсь чудом пощастило уникнути його уваги. Потім карлик заглянув під меблі й оглянув лампу. Нарешті з виглядом глибокого розчарування він хотів так само потихеньку вислизнути з кімнати, але раптом впав на коліна, підняв щось з-під очерету на підлозі, оглянув і з радістю сховав у торбинку на поясі.

Серце Діка завмерло, бо річ, яку підняв з підлоги карлик, була китицею від його власного пояса, йому стало ясно, що цей карлик — шпигун, який з такою зловтіхою виконує свою підлу роботу, не буде гаяти часу і віднесе знахідку своєму хазяїнові, баронові. Діку спало на думку відкинути килими, напасти на негідника, і, ризикуючи своїм життям, відібрати у нього китицю. Поки він роздумував, що робити, виникла нова турбота. На сходах пролунав грубий охриплий від вина голос, і по коридору загриміли нерівні важкі кроки.

— Що примусило вас, добрі молодці, жити в цих зелених хащах? — співав голос. — Що примусило вас жити тут? Гей, хлопці, що примусило вас жити тут? — додав він з п'яним реготом. І потім знову заспівав:

Ти винце шануєш дуже.

Дяче Джон, товстий мій друже.

Я за їжу, ти — хиляти.

В церкві ж нікому співати!

На жаль, це був Лоулес. П'яний, як ніч, він бродив по будинку, шукаючи закутка, де б можна було проспатись. Діка душив гнів. Шпигун спочатку злякався, але, побачивши, що він має справу з п'яним, заспокоївся і, як кішка, вислизнув з кімнати і щез.

Що робити? Якщо Лоулес забереться спати в якийсь закуток, Дік буде безсилий планувати що-небудь і врятувати Джоанну. З другого боку, шпигун, мабуть,