Читати книгу - "Сучасна польська повість"

чув; я вже ладен був відмовитись від свого заміру, та страшна думка, що можу позбутись вантажу, коли покину його без нагляду, штовхала мене вперед. Нічого не зоставалось, як знов і знов пробувати поставити ногу на кляту приступку, я то лаявся, то стогнав від нестерпного напруження, і кінець кінцем мені це вдалося, але всю обмерзлу частину приступки я проліз на колінах, судорожно вчепившись руками в поруччя. Нарешті дістався на місце, відчинив двері і всунувся у вагон; ноги тремтіли від утоми, і, щоб не впасти, я мусив спертися спиною на стінку.

Я вийняв пачку сигарет, закурив і переклав пістолет з піджака у внутрішню кишеню пальта. Потім ще довго стояв у коридорі, гарячково розтираючи закляклі руки.

А коли вже міг вільно поворушити пальцями, зняв рукавичку з правої руки і, стиснувши в кишені пістолет, обережно ввійшов у купе. Валіза лежала на тому ж місці, де я її поклав. Мені зразу відлягло від серця, я глянув на майора, що сидів біля вікна, відкинувшись на спинку обтягнутого зеленою шкірою дивана, і в синьому світлі затемненої лампочки побачив його вродливе обличчя та сторожко втуплені в мене очі.

— Ну, досі все йшло якнайкраще, — раптом сказав майор бездоганною польською мовою. — Але боюся, що кінець кінцем щастя може вас зрадити. Вам це не спадало на думку?

Я відповів не зразу, розгубившись від несподіванки, мене вразила певність, з якою цей чоловік звернувся до мене, — виходить, він не має сумніву, що я поляк; я стояв нерухомо, пильно стежачи за офіцером, котрий, як і я, тримав руку в кишені, і раптом мені здалося, що крізь сукно шинелі виразно проступають обриси націленого на мене пістолета; я розумів, що він кожну мить може вистрелити, і завмер, не відриваючи погляду від його обличчя, на якому неспокійно поблискували очі, в напруженій тиші чути було тільки наше уривчасте, швидке дихання; я все ще мовчав, і майор заговорив перший.

— Сідайте, прошу вас, — сказав він з чемною іронією. — Тільки, будь ласка, не робіть дурниць. Це може для вас погано кінчитись. Я готовий до всього. Не думайте, що мене можна захопити зненацька…

Не повертаючи голови, я повільно зачинив за собою двері й запитав із робленим здивуванням:

— Gestatten Sie mir die Frage nach…[29]

— Ах, облишмо що комедію, — перепинив мене майор. — Я знаю, хто ви. Мушу також сказати, що чекати на вас довелось досить довго. Я вже навіть думав, що ви не вернетесь, та, виходить, помилився…

Я все ще стояв біля дверей з якимсь дивним почуттям збентеження й розгубленості і гарячково міркував, як вийти з цього становища, але все, що спромігся зараз придумати, здавалось надто рискованим і непевним. Тоді я вирішив просто вичікувати, я ж не міг навіть вихопити з кишені пістолет, бо майор ні на мить не зводив з мене очей, один мій необережний рух — і він вистрелить перший, я мушу бути весь час насторожі, адже він поцілить у мене на якусь частку секунди раніш, ніж я його, позиція в нього куди зручніша; до того ж затіяти зараз стрілянину — страшенне безглуздя, тим більше, що в інших купе, напевно, теж їдуть військові і постріл одразу ж підніме їх на ноги.

— Та сядьте нарешті. І вийміть, будь ласка, руки з кишень.

Я промовчав, а потім, подумавши, спроквола сказав:

— Так. Облишмо цю комедію. Ви маєте рацію, хоч у всій цій справі є одне «але». Ми обидва покладемо руки на стіл, або ця зустріч справді погано кінчиться, але для нас обох…

Офіцер хрипко засміявся і по хвилині вагання вийняв з кишень обидві руки.

— Слухайте! Те, що ви робите, не має жодного сенсу.

Рано чи пізно ви попадетесь.

— Все може бути. Я зовсім не виключаю такої можливості.

Я вийняв з кишені пістолет і опустив защіпку на дверях.

— Не станете ж ви в мене стріляти? Забагато грому буде. До того ж хвилин за п’ятнадцять поїзд прибуде на станцію, і тут, напевно, з’являться люди, разом з якими їхати далі ви не зможете, — сказав майор.

— До цього купе більш ніхто не повинен ввійти.

— Признаюсь, я не зовсім розумію вас.

— Це ж так просто.

— Що?

— Ви подбаєте про те, щоб сюди ніхто не ввійшов.

— А чи не забагато ви від мене вимагаєте?

— Не думаю. В моєму становищі, мабуть, всяка вимога цілком виправдана. Вам не здається?

— Але ж я не можу силою не пускати людей в купе!

— Звичайно. Але ви мусите знайти на це якийсь спосіб.

— На що?

— Не прикидайтесь дурнем. Ви добре знаєте, про що йдеться. Вже зараз це купе надто тісне для нас двох.

Майор замислено кивнув головою і сказав:

— Справді. Один пасажир у цьому купе зайвий.

— Я мушу доїхати до місця.

— Сумніваюсь, чи це вам удасться.

— Гадаю, ви мені допоможете.

Майор із щирим подивом високо звів брови й пильно подивився на мене, ніби хотів перевірити, чи я, бува, не жартую; за мить він розреготався з дивною за таких обставин невимушеністю — вся ця історія явно почала забавляти його — і з відтінком приязної іронії заявив:

— Це справді стає цікавим. Але, ради бога, юначе, не лякайте мене принаймні револьвером! Ми ж іще на самому початку нашої незвичайної зустрічі домовилися, що обидва покладемо руки на стіл. Але ви не додержуєте слова.

— Я в гіршому становищі, ніж ви. Пістолет у моїх руках — це, здається, єдиний аргумент, який може переконати вас, що ви повинні створити мені сприятливі умови для дальшої подорожі.

— А якщо я скажу «ні»?

— Вам набридло життя?

— Ви ж не хочете цим сказати, що будете стріляти в мене?

— А чому б і ні? В моєму стані втрачати нічого.

— І все-таки я не вірю, що ви це зробите. Не так-то легко без жодної причини вбити людину. А я досі нічим перед вами не завинив і до того ж зараз зовсім беззахисний.

— О, запевняю вас, я знайду чимало поважних причин, щоб вас убити, а от вам буде значно важче довести, що ви повинні жити, що ваше існування в цій країні бажане й конче потрібне.

— Так говорити жорстоко.

— Може, й так. Але винен у цьому не я, а час, в який ми живемо.

— Розумію. По-вашому, я — людина, наперед приречена на смерть.

— Так само, як і я. Ми в однаковому становищі.

— Але ви хочете мене вбити.

— Якщо ви не будете розважні, ні один із нас не доїде до кінцевої