Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

добряче напідпитку, — вів далі Джад. — Його дідусь залишив по собі, мо’, мільйон доларів — або трохи більше, якщо вірити людям, — а Стенні Б. був місцевим жебраком. Він спитався в мене, що сталося, і я розказав йому. Він погледів, як я рюмсаю, і сказав, що все можна виправити. Звісно, якщо я достатньо хвацький і направду цього хочу.

Я відповів, що готовий на все, аби Спот здужав, і запитав у нього, чи знає він хорошого ветеринара. «Нє, ніяких коновалів я не знаю, — мовив Стенні Б. — Зате знаю, як помогти твоєму псові, хлопче. Як вернеш додому, попроси батька, аби він поклав його в лантух. Ба не ховай його, в жоднім разі! Неси на „Кладвишче домажніх тварин“ і поклади в тіні бурелому. А потім вертай сюди».

Я спитав, як се мо’ помогти, та Стенні лиш сказав мені не засинати цієї ночі. Я маю вийти надвір, коли він кине камінця в мою шибку. «А як ти забудеш про старого Стенні Б., і вснеш, і не вийдеш опівночі, то Стенні Б. забуде про тебе, і можеш прощатися зі своїм собацюрою, бо він рушить прямо в пекло!»

Джад глянув на Луїса і запалив нову цигарку.

— От я і зробив усе, як мені загадав Стенні. Коли вернувсь додому, батько повідомив, що встрелив пса, аби той більше не мучивси. Мені навіть не тре’ було ніц казати про «Кладвишче»: батько сам спитав, чи не вважаю я, що Спотові сподобалося б, якби я його поховав. Тож я пішов, поклавши свого пса в мішок. Тато спитав, чи не тре’ мні поміч, і я відмовився, бо пам’ятав, що казав мні Стенні.

Тої ночі я не спав — і кожна мить була мені за вічність. Знаєш, як плине час для дітей? Мені здавалося, що вже от-от настане ранок, а насправді була тіко десята чи одинадцята. Пару разів я навіть куняв, та знову прокидався, наче хтось трусив мене за плече і говорив: «Прокинься, Джаде! Прокинься!» Неначе хтось мав бути певен, що я не сплю.

Брови Луїса поповзли догори, та Джад лише знизав плечима.

Коли годинник унизу пробив північ, я сидів уже одягненим на залитому місячним сяйвом ліжку. Минуло ще півгодини, година, а Стенні Б. все ніяк не приходив. «Мабуть, він забув про мене, клятий француз». Я вже думав скинуть лахи і влягатися, як два камінці гупнулись у мою шибку, ще й так сильно, що ледь не розбили. Від удару одна таки тріснула, але я помітив це лиш наступного ранку. Ну а мама і ще пізніше — наступної зими. Вона подумала, що то мороз таке наробив.

Я миттю скочив через теє вікно й ледве його зачинив. Воно тріщало і грюкало об раму — мабуть, шибки так роблять тіко тоді, як діти намагаються вилізти через них серед ночі.

Луїс розсміявся. Сам він не міг пригадати жодного випадку, щоб йому хотілося кудись виходити з дому серед ночі в десятирічному віці. Та навіть якби він і захотів, то добре знав, що рами, тихенькі вдень, обов’язково гучно скрипітимуть серед ночі.

— Я страшився, що моє сімейство подумає, наче до нас пролізли злодії. Та потім заспокоїв си та почув, що тато досі спить без задніх ніг на першому поверсі, у спальні. Я роззирнув і вгледів Стенні Б. Він стояв на нашій доріжці і дивився вгору, хитаючись в усі боки так, неначе надворі був ураганисько, а не легенький вітерець. Гадаю, він би точно не прийшов, якби не упився до бадьористості сови зі срачкою, коли тобі абсолютно чхати, з ким вошкатися. І тут Стенні як зарепетує — хоча сам він, мо’, думав, що шепоче: «Ти злазиш звідти, хлопче, чи мені тя’ зняти?»

«Тссс», — кажу, боячись що тепер-то батько точно прокинеться і добряче мене взує. «Що ти плетеш?» — перепитує Стенні, ще гучніше, ніж раніше. Якби спальня батьків виходила на дорогу, був би я тріпаний. Щастя, що вікна цьої спальні, яка тепера наша з Нормою, виходять на річку.

— Закладаюся, ви прямо-таки злетіли по сходах! — сказав Луїс і уточнив: — А у вас іще є пиво?

Він уже на дві пляшки перебрав свій ліміт, але для цього дня це видавалося абсолютно нормальним. Сьогодні це було навіть обов’язковим.

— Є, і ти знаєш, де воно лежить, — відповів Джад. Він дочекався, доки Луїс знову всядеться на місце, і продовжив: — Ні, я не наважив скористатися сходами, бо довелося б лізти повз спальню батьків. Я миттю спустився по заростях плюща. Було трохи лячно, правду кажу, але я більше ляк мав про свого тата, ніж того факту, що плету серед ночі на «Кладвишче домажніх тварин» зі Стенні Б.

Джад роздавив свій недопалок.

— Ось так ми і рушили вдвох, він і я. Стенні Б. падав з десяток разів, і від нього на милю тхнуло спиртякою. Він смердів так, наче впав у ночви з брагою. Він ніс з собою кайло і лопату. Коли ми дійшли до «Кладвишча», то я гадав, що Стенні зараз віддасть мені струмент і звелить копати яму.

Але, на диво, він навіть трохи протверезів. Він сказав, що нам тре’ йти далі, через бурелом, глибше в ліси — до іншого могильника. Я глянув на Стенні, який десь так нализався, що тепер ледве тримався на ногах, і зауважив йому: «Ви не годні сюдою лізти, Стенні Б., ви ж бо собі шию скрутите».

І тут він каже: «Ні ти, ні я не зломимо собі тут шию. Я йтиму попереду, а ти бери свого пса і неси його». І се направду так і було. Він прослизнув через бурелом м’яко, як шовкова хустина, навіть не позиркнувши долу. А я ніс Спота всю дорогу, хоч він і важив з тридцять п’ять фунтів, коли я самого мав не більша дев’яноста. Хочу сказати, Луїсе, що наступного ранку в мене боліло все тіло і розколювалася голова. Як ся’ маєш нині, Луїсе?

Луїс не відповів нічого, лише кивнув.

— Ми йшли і йшли, — вів далі Джад. — Здавалося, минула ціла вічність. Ліси були похмурішими в ті часи. А ще в них жило багацько птиці, голосів якої часом геть не розібрати. Всюди сновигали тварини. Найчастіше олені, та траплялися й лосі, ведмеді та рисі. За якийсь час мені в голову закралася кумедна думка, що старий Стенні Б. вже давно зник, а я йду в глушину за індіанцем. І зараз цей чорноокий індіанець з