Читати книгу - "Vita Nostra"

— Ні… Тобто так. Так вийшло, що…

— Розумію. Заходь.

Вона ввійшла. Перевернуті стільці задирали ніжки до стелі, лежачи сидіннями вниз на єдиному в кімнаті столі. Портнов перекинув їх один за одним.

— Іди сюди.

Сашці у вічі вдарив яскраво-зелений промінь, що переломився в рожевому камені персня. Вона похитнулася. Портнов міцно взяв її за лікоть.

— Коли в тебе поїзд?

— Я не знаю. Я здала квиток на сьогодні, і…

— Зрозуміло. Квитків у касі немає, можеш не виїхати.

Сашка потупила погляд. Портнов витяг пачку сигарет і запальничку. Закурив і відразу загасив сигарету.

— Вибач. Я забув, що ти не куриш.

Сашка здивувалася. Портнов був першим у інституті, хто звернув увагу на таку дрібницю. Притому що йому вочевидь дуже хотілося курити.

— Мені все одно, — сказала вона. — Я звикла. Куріть, будь ласка.

Він сховав сигарети. Сів. Жестом звелів сідати їй. Сашка опустилася на краєчок стільця.

— У Кості… в Коженникова через вас умерла бабуся.

— Через мене?

— Через те, що ви йому не поставили залік.

— Я не поставив, тому що він не був готовий. Інше — справи Фарита.

— А Фарит що, машина, яка виконує вироки? Гільйотина?

— Запитай у нього сама. — Портнов кволо посміхнувся. — За що ти била цього ледаря?

Сашка опустила очі.

— Він не хотів… не міг зосередитися.

— Фарит робить те саме. На своєму рівні.

Сашка стисла руки на колінах.

— Навіщо ви з нами це робите? За що? Ми особливі, ми чимось завинили?

Портнов поклацав запальничкою.

— Ні. Ви не завинили. Але ви повинні вчитися, вчитися старанно, а ви не хочете.

— Тому що нам не пояснили, чого нас вчать і навіщо.

— Тому що ви все одно не зможете цього зрозуміти. Рано.

Сашка дивилася, як запальничка в його руці то випускає жовтий язичок, то втягує його назад.

— Коли дитину вчать малювати кружальця — вона розуміє, що таке мала моторика руки? Коли сільський хлопчик приходить у школу-інтернат — він багато розуміє з того, що відбувається?

— Багато! Він головне розуміє! Справжній педагог зуміє зацікавити… пояснити…

Портнов гмикнув.

— Що таке верифікація, Самохіна?

— Емпіричне підтвердження теоретичних положень шляхом повернення до наочного рівня пізнання, коли ідеальні абстракції ототожнюються з об’єктами спостереження, — здивовано повідомила Сашка.

Портнов кивнув.

— Ваше навчання — об’єкт спостереження. Точніше, процес, за яким спостерігають. А те, що відбувається з вами насправді, ви на даному рівні розвитку ні зрозуміти, ні усвідомити не в змозі. Це все одно, що зібрати в джунглях молодих шимпанзе і в результаті якогось процесу запустити їхнє перетворення… ні, не на людей. На моделі світових процесів і явищ усіх рівнів. Інфляцію, глобалізацію, ксенофобію… Тобі зрозуміло, як із мавпи зробити модель біржової кризи?

Сашка мовчала.

— Ось така верифікація. — Портнов посміхнувся. — А ти гарна дівчинка, Сашко, і ти балансуєш на межі… На самому краєчку. Я не хочу тебе втратити.

Сашка дивилася в його нерухомі очі з вузенькими зіницями.

— Слухай мене уважно. Завтра ти поїдеш додому, не знаю, як там із квитками, але будемо сподіватися, що тобі поталанить. Увесь час канікул — до чотирнадцятого лютого — я забороняю тобі торкатися книжок за фахом. Зрозуміла?

Сашка кивнула, не опускаючи погляду.

— Дуже уважно стеж за собою. Припиняй спалахи роздратування. Агресії. Я знаю, тобі незвично, але ти зараз дуже небезпечна для оточення. Особливо для тих, хто знав тебе раніше й пам’ятає як тиху поступливу дівчинку.

— Я не можу бути небезпечна, — сказала Сашка.

— Стули рота, коли я говорю… Уникай великих натовпів. Нервових потрясінь. Заздалегідь візьми зворотний квиток. Чотирнадцятого я хочу бачити тебе на заняттях без запізнень. І ось іще: ніяких одкровень перед матір’ю. Я кажу це тому, що бажаю тобі добра.

— Я помітила, — озвалася Сашка глухо.

Портнов посміхнувся.

— Вільна. Йди.

* * *

Костя зустрів її в темному коридорі, обійняв так, що мало не зламав ребра.

Вона зачекала хвилинку з ввічливості, потім відсторонилася.

— Сашко…

— Я тебе вітаю, — сказала вона офіційним тоном, — і бажаю подальших успіхів у навчанні. Вибач, мені треба збиратися, я їду додому.

Так, ні разу не обернувшись, вона пішла, і повернулася в гуртожиток. Дивна річ — на душі в неї було легко.

Оксана поїхала ще вчора. Лізи не було. Сашка повкидала у валізу все підряд, не змогла зачинити, половину речей повернула в шафу. За вікнами швидко сутеніло. Вона глянула на годинник: пів на сьому. Поїзд приходить на станцію об одинадцятій двадцять три, але квитка ж бо нема. Що робити, Сашка уявляла собі погано.

Іти на вокзал? Чи все-таки спершу в касу?

Пихкаючи, вона витягла з кімнати валізу. Потрошку спустила сходами вниз. Промайнув спогад: вони з Костею — новачки, які вперше переступили поріг общаги, сходи, валіза…

За столиком чергової, як завжди, нікого не було. Сашка повісила ключа на гачок із номером «двадцять один».

Знову йшов сніг. Вузьким завулком вона вибралася на вулицю Сакко і Ванцетті й озирнулася в пошуках таксі.

Таксі не було. І не бувало тут ніколи. Сашка мусила йти засніженими вулицями, волокти за собою валізу аж до центральної площі, а там чекати автобуса. Ну й нічого, час іще є…

— Олександро!

Вона впізнала голос і обімліла.

— Сашко, а я на вас чекаю…

Вона не бажала обертатися. Просто стояла, вчепившись у ручку валізи. Потім валізу взяли в неї з рук.

— Я на вас чекаю з машиною. Підвезу на вокзал. Поїхали?

— А я не сяду в вашу машину, — сказала Сашка, відчуваючи, як знову зволожуються давно сухі очі. — Будь ласка, йдіть.

Повільно падав сніг. Горів ліхтар.

— Боржок, — сказав Фарит Коженников зовсім іншим, діловим голосом. — Монети.

Сашка згадала, що залишила кульок із монетами в общазі, в кімнаті, під матрацом.

— Вони… там.

— Підіть і принесіть.

Вона нарешті на нього глянула. У його чорних окулярах відбивалися сніжинки.

— Зараз.

Вона бігцем повернулася в общагу. Зірвала ключа з гачка. Збігла до себе, знайшла кульок, замкнула кімнату. Повернулася на вулицю. Коженников чекав, поставивши валізу на бруківку.

— Ось.

Він зважив пакет у руці.

— Тридцять сім… Напружене внутрішнє життя, Олександро.

Вона стрималася й нічого не відповіла.

— Сашко, я можу вам узяти квиток, навіть якщо їх нема в касі. І підвезу просто до вагона.

— Мені не треба. До побачення.

Вона пішла вулицею, не оглядаючись, волочачи за собою валізу. А та дедалі важчала, чіплялася коліщатами за кругляки, намагалась перекинутися. Слідом за Сашкою, не відстаючи й не обганяючи, повзло авто — вона не знала яке. Тільки чула м’який скрадливий звук.

Захекана, побачила нарешті попереду вогні центральної площі. Автобус