Читати книгу - "Суча дочка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти, Ганно, щось хотіла чи так, провідати?
— Бач, уже у своїй хаті й говорити не вільно. Чи це твоя рідня, чи як? — здавалося, жінка не чула, про що її тільки-но спитали. Але побачила, як Степанида незадоволено стисла вуста, нетерпляче обсмикнула фартуха на собі й відразу перевела мову на інше:
— Біда у нас, Степанидо. Син мій спивається зовсім. Сама знаєш, який він трудяга, і вивчився, не якийсь там… А тепер щодня п’яний додому приходить. Невістка лає і його, і мене на чім світ стоїть. — Шморгнула носом, в очах заблищали сльози. — Хоч із хати тікай. Може б, ти чим помогла? — з надією глянула в обличчя Степаниді. — Кажуть, Іллі Бешкиному помоглося від тієї трави, що ти давала. Може б, і мій синок наладився.
Степанида зітхнула:
— Немає у мене вже тієї трави. Як захочеш, сама у кінці весни пошукаєш у лісі копитняку. Назбираєш, а я навчу, що з ним робити. Тільки не копитняк твоєму Олексію треба, — вона дивилася кудись за вікно, мовби виглядала кого.
— А що ж йому ще треба? У нас, слава Богу, наче все є, — промовила Ганна, аж хизуючись. — Не гірше від інших живемо.
Степанида перевела погляд на сусідку, похитала головою, та нічого не встигла сказати, бо в цей час у сінях почувся плач Івана.
— Що таке? — Степанида відчинила двері й сплеснула в долоні. Хлопець стояв увесь у снігу. На пальтечку був лише один ґудзик, а вухо у шапці трималося на тоненькій смужці. — Що воно з тобою таке? А ну, цить, не плач, бо дитя мені розбудиш.
Іван глянув на чужу бабу, потім — на ліжко, де спала Марійка, але плакати не перестав.
— Мене хлопці побили-и, — потяг крізь сльози.
— Які хлопці? — Степанида почала знімати з нього мокрий одяг.
— Ті, — махнув рукою кудись убік.
Ганна підвелася:
— Я піду, Степанидо.
— Іди з Богом, — Партизанка накинула на плечі куфайку і провела гостю за поріг.
Ганна вийшла на вулицю, глянула на засніжену дорогу, потім — на свою хату, що виднілася за високими, в інеї деревами, і подумала вголос:
— Видно, рідня, бо чого б ото вона над ними трусилася? — Якийсь час обережно ступала протоптаною у снігу стежкою, потім знову підвела голову й глянула на свою хату. — Не копитняку, дак кої ж мороки йому треба, щоб не пив?
З того вечора, як Олена відштовхнула Петра Семеновича, він перестав її помічати. А коли доводилося щось вирішувати, говорив грубо, мовби роздратований уже тим, що мусить із нею спілкуватися. Вона теж намагалася обминати його де тільки можна. Інколи їй страшенно хотілося кинути цей занедбаний колгосп, чуже село й повернутися додому І так хотілося, що, коли б не страх перед Любою, може б, і поїхала. Та ще стара Партизанка. Після роботи поверталася до натопленої затишної хати, і ставало жаль не тільки себе, а й цю дивну жінку, яка любила її, наче рідну.
Одного разу Степанида сиділа на маленькому стільчику і тримала на руках Марійку. Дівчинка совалась у баби на колінах, потім ковзнула на підлогу. Степанида спочатку підтримувала її попід руки, потім відпустила. Дитина простягла до Олени руки, зробила крок, другий. Степанида підхопилася до столу, швидко взяла ножа, яким різали хліб, і махнула ним між ногами дитини, ніби щось розсікла.
— От і розрізали путечка нашій дівчинці, — промовила до Олени, коли та, щаслива, підхопила доньку на руки.
— А що воно таке? — Олена дивилася трохи здивовано на ножа у руках Партизанки.
— Ет, Олено, ти вже й такого не знаєш. Розрізала путечка, нехай бігає. Тепер вона не боятиметься ходити, бо немає у неї вже страху. Немає, Олено, путечок, які часом довго не дають дитині навчатися ходити. А наша побачиш, як буде тепер бігати.
Зима минула, а Марійка жодного разу не захворіла. Степанида купала її у травах, що сама варила у печі. Навіть Івана намагалася помити у великих дерев’яних ночвах, але той соромився баби й мився неохоче. Інколи вночі Олена прокидалася від того, що чула тихий шепіт Степаниди. Та стояла на колінах перед іконами й подовгу молилася.
— Ви так застудитесь, — казала їй уранці. — Хіба можна стільки стояти на холодній підлозі?
Степанида запалювала у печі, питала, що сьогодні будуть варити. Олені здавалося — жінка не чула її, і вона продовжувала:
— Не стільки тих гріхів, щоб отак не спати, себе мучити.
Партизанка посміхалася на її слова:
— Е-е. Скоро так засну, рада б прокинутися, та вже не дадуть. А гріхи… — Помішала ложкою в горщику, де варився сніданок, підсунула ближче до полум’я. — Якби то одні гріхи й ніщо більше не мучило.
Олена здивовано підняла очі від картоплини, яку чистила. Степанида дивилася на полум’я й мовчала. В її чорних зіницях відбивалося червоне мерехтіння, і від того здавалося, що в очах цієї жінки відбивається не полум’я з печі, а вогонь її власної душі.
— Буває, ляжеш, стулиш очі, наче б спати. Де там. Як подумаєш, скільки горечка на цьому світі… Аж учувається, мов хто стогне. Почну молитися, наче стихає той стогін…
— То ви не за себе молитеся? — Олена дочистила картоплину, кинула обережно у воду, взяла другу.
— Чого ж? І за себе молюся. Але що там я — оджила, одгрішила. Моє життя вже все у торбі, закидай на плечі й неси на Божий суд.
Із ліжка сплигнув Іван. Натягнув на босі ноги валянки, підійшов до печі й несподівано притулився до Степаниди. Та погладила його по голівці.
— Лізь, унучечок, на піч, а то ще в хаті холодно, — підштовхнула до полика, провела його довгим поглядом. Олена перехопила той погляд, повний несподіваної туги. А Степанида замовкла, взяла з підлоги поліно, щоб кинути у піч, але рука затремтіла й поліно з гуркотом упало додолу. Прокинулася й заплакала Марійка, а в Степаниди капнули з очей сльози.
Весна була того року холодною. У лютому потепліло, де-не-де вже й трава проклюнулася зеленими голочками, потім несподівано вдарив мороз, замело, захурделило, тільки перед Великоднем сніг почав танути.
Дивно Олені було самій у хаті, коли перед святом Степанида зібралася і поїхала на кілька днів до якоїсь родички аж в інший район.
Донька весь час гукала бабу, Іван теж нудився. Нудилася й Олена, хоча і сама не розуміла — чому. Щось непокоїло її,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Суча дочка», після закриття браузера.