Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

пам’яті людській, — задумливо говорила дітям мати. — Один божевільний імператор Риму, Нерон, підпалив своє місто — йому милували око страждання інших у вогні — і довершував гармонію свого божевілля грою на арфі під час тієї пожежі, тим і прославився на віки… А у Франції одна шістнадцятирічна дівчина підняла свій народ на війну проти загарбників, і сильніші тілом, і старші за віком чоловіки пішли за нею, бо вона дуже-дуже вірила у свою справу й зуміла запалити цю віру в інших…

— А як вони померли? — поцікавилася Міра.

— Нерона вбило власне «я»: не може поміщатися в невеликому просторі душі любов до музики й віршів із любов’ю до людських страждань — розривають вони душу в запеклій борні. Він перерізав собі горло, сам… А Орлеанську діву вбили люди, які злякалися такої сили в тендітному тілі й заздрили, бо не мали такої в собі…

— То що, і погане, і добре може оцінюватися людьми однаково?

— Бачиш, сину, люди розуміють власну недосконалість. Їх дратують крайнощі: як дуже погані, так і добрі. Багато хто, розуміючи це, лише у своїй багатій уяві рятує інших, роздає милостиню, карає несправедливість. А насправді — нічого, нічого не робить, навіть коли з’являється шанс урятувати, подати, обігріти когось, комусь, щось, десь… Це називається байдужість. Вона і не гріх ніби, але інколи шкодить більше, ніж і не дуже добра справа. З її мовчазної згоди спочатку виникають людиноненависницькі ідеї, а згодом починають убивати. Те, що сьогодні німці роблять із цілим єврейським народом, народилося не вчора, не сто й навіть не дві тисячі років тому. Одні зводили наклепи, інші мовчали: «Не мене ж стосується». Багато хто за довгий час міг би знайти спосіб припинити цькування, але: «Навіщо? Це не до мене…» Багато людей могли нам допомогти — он скільки їх навколо, живих, тільки тут, у цьому селі… але вони теж вважають, що це не їхня біда.

— То як потрібно в цьому світі жити?

— Так, Давиде, щоб у тебе був спокій у душі й радість від того, що ти робиш. Люди отримали правила співжиття — закони Божі — ще тоді, коли не було державних. Хто його зна, чи жили б досі на планеті люди, якби не ці заповіді: кожен би виходив із власної вигоди і свого викривленого власного его, розуміння світу й у страшних сутичках повбивали б одне одного. Треба чинити за ними, навіть якщо вся несправедливість світу б’є по тобі страшним болем, і лишати після себе тільки добрі справи. Людина краще почувається й стає багатшою, коли більше дає, аніж бере.

— Я теж хотів би щось добре після себе лишити: якийсь винахід чи книги… а може, урятувати чиєсь життя.

— Мій любий, це великий і хороший задум… Навіть у простих щоденних дрібницях є велика сила лікування добром: поділитися їжею, одягом, підтримати теплим словом, допомогти слабшому — дитині, немічному, старенькій людині, просто посміхнутися, вітаючись. А від малого до великого відстань зазвичай невелика. Прості вчинки і кажуть про нас багато, і готують до більшого. Пам’ятаю, у Львові неподалік нас жив один молодий чоловік, хоч я з ним і не знайома була, та ми віталися — так, як сусіди. Не було в мене бажання розмовляти: часто бачила його напідпитку. Так ніколи і не заговорила, але поважати його дуже стала. Одного разу побачила: йде він вулицею, раптом підняв щось, поклав на підвіконня та й пішов собі далі. Підхожу, а то малесенька хлібна скоринка. Я зрозуміла, що то є свідчення його великої душі. У таких повага є не тільки до святого хліба, а й до всіх навколо, і вітався він завжди першим. Потім, уже в гетто, розказували, що і їжею ділився з нашими сусідами-євреями, допомагав.

— А я, — долучилася Мірочка, — хочу допомагати не тільки людям, а й тваринам — вони мені так подобаються! Щоб вони ніколи не хворіли й не вмирали, як наша перша Краса.

— Так, моя хороша, і тварини, якщо до них ставитися по-доброму, починають допомагати нам. Та й не так важливо, на кого чи на що ви спрямуєте добро й тепло своєї душі, — вони відізвуться всередині вас душевною рівновагою й спокоєм; не роздиратимуть ваші серденька ненависть, жадоба, бажання помсти. Наша душа нагадує ніжне тіло молюска: ми відкриваємо її у відповідь на добро, а на приниження — ховаємо в товсту шкаралупу кольок і образ, і на ній, як на каштані, виростають нові шипи, якими ми легко, не замислюючись, ранимо інших. Добрі справи не дадуть скам’яніти вашим душам, не перетворять її на шорсткий каштан, де нема місця ні співчуттю, ні любові до ближнього, ні вміння давати… а є лише черства начинка — байдужість…

Тепла літня ніч була короткою; уже розпочинав кликати сонце Вогник; сім’я поспішила в підпілля. Довгі задушливі дні в страшенній тисняві сховку плавно перетікали в короткі ночі свободи в товаристві мертвих, і жодна на світі жвава дитяча душа навряд чи витримала б такі обмеження життєвого простору й спричинені ними душевні муки, і лише сталевий стержень тендітної на вигляд Естер не дозволяв зламатися ні їй, ні її дітям.

— Мамо, я вже не витримую того. Скільки можна, уже ми цілий рік тут… мишками…

— Так, Давиде, рік, навіть більше. Але погладь себе по ногах. Ну, давай. Є, є ноги?

— Ну так, звісно.

— А руки?

— Є, мамо, є.

— Отож-бо, мій любий, ти — живий… А от усі, хто будував дорогу, уже — ні…

— Мамо, ну а який сенс у такому житті?

— Великий, сину, великий: ти вирощуєш своє велике терпіння. Не все у світі дається отак: р-раз, і є… А що таке терпіння? Це і є твоє випробування часом — на міцність, здатність дійти до мети. Селянин чекає свого врожаю майже рік; гончар мусить почекати, поки виріб висохне добрий місяць на сонці, а потім ще цілу добу випалює його в печі. Вони мають нагородою за своє терпіння плоди своєї праці. А в нас із вами на меті найбільша нагорода, яку дає лише Бог, і то лише один раз, — наше життя, бо ж насправді нічого у світі нам більше не належить: пожежа чи війна можуть забрати дім, злодій — украсти майно, час — красу й молодість. Та коли будете мати життя й витримку, і дім собі повернете, і наживете багатство…

— Мамусю, ну все так, але… чим, чим би нам тут зайнятись ще, крім шахів і лущення кукурудзи з квасолею