Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

На провідну неділю Юрко надумався провідати матір.

— Христос Воскрес, мати!

— А-а, воістину воскрес, сину мій дорогий, — утішена мати обняла сина.

— На, приніс тобі сметани, сира й масла, — простягнув матері кошик. — Чув, що в сусідів твоїх корова здохла…

— Ой, біда то є, велика біда, але добре, шо тілько два дні — і нова худоба в хліві стала, а то без корови — хоч сам умирай, га? Та в мене є і молоко, і масло…

— Нова корова… От курва… — шпурнув кошиком об долівку. — У воді не тоне і у вогні ніяк не згорить, — шипів кублом змій Юрко.

— Ти… ти про шо, сину, га?.. — перестрашена баба Ганка раптом згадала і покійного чоловіка, і своє прокльонно-синцювате життя й інтуїтивно захотіла під стіл, сховок молодості, і зробила пару кроків назад…

— Я про шо?! Жидів, курва, десь ховає, то всьо вони, вони їй золото дають… — наступав на матір, не тямлячи себе, Юрко.

— Які, які жиди, сину? Я кожен день тамкай… по всіх закутках, шо, не виділа би, га? Та їм ту корову… дядько… ні, тітка зі Стоянова… ні, з Тартакова, чи ні… за кози чи то за свиню… позичили… А телят мають віддати… за сіно… чи за шо, га…

— О-о-о… — бугаєм застогнав Юрко. — Шо ти, курво, городиш, ти хоч себе чуєш? Я там два рази!.. перевіряв, і з німцями… кур-р-рва… А ти, ти — якої сраки щодня туди лазиш? — наблизив упритул до матері перекошене люттю обличчя.

— То ти… то ти шо… сину, такий гріх вчинивсь, га?.. Мені хоч умирати від встиду… — видихнула баба Шо-Га.

— То здихай, здихай уже нарешті, — гарячкував Юрко.

— Шо-о-о?..

— Шо чула-сь, стара курво! — і запечатав свій прокльон могутнім боксерським ударом.

Мати звалилась на підлогу, сильно вдарившись об кут столу; стареча голова не витримала двох ударів — дух відлетів від неї… Розкочегарений ненавистю Юрко спинився, плюнув і пішов геть із хати.

Через два дні Марія, попри зайнятість, відчула, що їй чогось не вистачає, і попервах навіть не могла втямити, що саме не так, аж коли, вигрівши з кислого молока сир, звично почала його ділити на три купки, на хвилю спинилася:

— А щось уже два дні тітки Ганки нема… Чи не сталося чогось?

Після обіду, заколисавши малого, щвидко побігла з гостинцями до баби Шо-Га. Під ноги Марії лізла, принижено ластилася й нявчала голодна кицька Кашка.

— Тітко Ганко! Де ви пропали, покажіться!

Хата відповіла байдужою мовчанкою.

— Ой, Боженьку ж ти мій милий…

Від побаченого жінка заклякла: біля столу наознак лежала мертва баба Шо-Га. Висохла цівка крові з рота й солодкувато-нудний запах мертвеччини говорили про досить давній відхід душі з тіла.

— Царство вам небесне, тітко. Упокой, Господи, її душу… — Марія, витираючи сльози, прочитала «Отче наш». — Дякую вам за те, що приходили до мене, допомагали словом і ділом… А лихе — воно забудеться. Усі ми грішні. І ви мені простіть, коли щось не так було. Я про вас пам’ятатиму добре. Це ж треба Юрка сповістити, горе яке для сина…

Марія дійшла до найближчої хати, і звістка побігла з босоногими сусідськими дітьми далі…

На похороні Юрко був сам не свій: то плакав, то хижим яструбом дивився на Степана, то відпихав від себе співчутливу тітку Маринку, рідну сестру баби Ганки. Село і співчувало, і мало водночас чергову атракцію для вечірнього обговорення на лавках із сумним зітханням у кінці:

— Видиш, як то зле одну дитину мати. І ховати нема дуже кому, і горе нема з ким розділити… Та й шо то за смерть тяжка вийшла, як дітей коло тебе нема…

На небагатих поминках Юрко прохрипів до Степана:

— Ще не знати, як то мати померла… Може, то ти руку приклав?…

— А чи не на злодієві шапка горить? — не стримався Степан і глянув Юркові у вічі.

— Ти-и-и, курво, — скривився в люті Юрко і, не маючи більш вагомих аргументів, заплакав із хриплим підвиванням.

Степан пішов геть, а ошелешені люди, прочитавши молитву, заквапилися додому, лише Маринка взялася наводити лад в оселі покійної сестри. Коли черга дійшла до старого куфра, то Маринка дістала новий потужний стрес: там лежали пожовтілі листи від брата з Канади, у кожному з яких він розпитував і про її, Маринки, здоров’я, і передавав вітання, яких вона ніколи не чула; як і не бачила тих шалінових хусток, якими він наказував Ганці поділитися з сестрою… Стара жінка сиділа, втупивши очі в стіну, і сльози образи від нездійснених мрій її і дітей тихо скрапували на продірявлені міллю хустки. Усе її злиденне життя стало перед очима: і згоріла від бомби хата, і мученицькі страждання без ліків паралізованого чоловіка, уже покійного… і те, як жебракувала по навколишніх селах, щоб четверо дітей не померли з голоду…

Наступного дня, після вечірнього доїння, Степан благословив вихід бранців підземелля на нічну прогулянку на цвинтар:

— Ну, то можете знов прогулюватись — навколо нас на добрий кілометр нікого нема, і з нашою бабою Ганкою Шо-Га зможете ближче познайомитись, царство їй небесне…

Пахощами літньої ночі зустріли їх квіти кладовища. То був дивний парадокс їхнього буття: саме тут, на нічному цвинтарі, змучені темрявою підземелля й постійним запахом тваринних нечистот люди відчували всю красу земного світу й знову хотіли жити. Тут у роздумах про плинність людського життя й надуману цінність матеріальних фетишів формувалося духовне бачення світу Давида і Мірочки.

— Давайте підемо до могилки баби Ганни, вона хоч нічого не знала про нас, але теж була частиною нашого життя.

Естер роззирнулася по нічному кладовищу, і всі рушили до нової могили, яка виділялася на тлі неба чудернацькою плямою замість хреста. Могилку баби Шо-Га таки вінчав хрест, а на ньому, як на буддистському дереві, тихий нічний вітерець погойдував десятки зав’язаних квітчастих хусток, які так і не принесли щастя ні їй, ні бідній удові Маринці, ні її дітям, ані онукам, та й, на жаль, уже не могли прислужитися нікому з живих — стали пам’ятником мертвих надій і сподівань живих та жадібності покійної Ганки…

— Дивіться, людина приходить у цей світ без нічого і без нічого з нього йде, залишаються лише її справи — добрі чи погані — у споминах інших людей, і жити вони можуть століттями… Будинки руйнуються, одяг тліє, скарби розтікаються по світу, а вчинки чи досягнення залишаються в