Читати книгу - "Мертва кров"

— Так, але інколи мені так важко без тебе…

— Скоро, вже зовсім скоро ми будемо разом, — він погладив її волосся, торкнувся з ніжністю її щоки. — Слухай, чому Морозов постійно біля тебе?

— Венчеславе, він не залицяється до мене. Він має проблему. Обіцяй мені, що ти його не чіпатимеш.

— Я й не збирався його займати.

— Він прийшов сьогодні у мене просити захисту.

— Господи, від кого?!

— Від опирів.

В очах Венчеслава з’явилася тривога:

— Він про щось знає? Здогадався? Крістіна мені казала, що він вночі підходив до вас, коли ви копали яму.

— Ні, він ні про що не здогадується. Просто циганка йому вчора навіщувала смерть від опиря і сказала, що його може врятувати жінка. За її описом — це я. Я пообіцяла Морозову, що врятую його.

— Заспокойся, з мого боку йому нічого не загрожує. А тепер, вибач, я хочу попрацювати, — і він ніжно поцілував Вероніку у волосся і підштовхнув до дверей. Вона пройшла кілька кроків, потім озирнулася і посміхнулася такою щасливою посмішкою, що йому на мить здалося, ніби у дверях стоїть зовсім інша дівчина… Хельге…

III

— Єлизавето! — Рєпін зупинився біля ліжка і зрозумів, що дівчина ще спить. Вона ж йому казала прийти пізніше, коли сяде сонце, але він дуже поспішав прийти, щоб розповісти їй про авто, яке від сьогодні належить йому.

Сьогодні вранці військовий старшина, побачивши арабського скакуна, все ніяк не міг у це повірити. Він обійшов коня кілька разів, вдарив його у круглі, ситі боки, погладив по гриві, а потім скочив у сідло і помчав по полю. Повернувся за годину дуже задоволений. Задоволений був і Рєпін. І хоча він також любив коней, але чи можна на коня посадити ще й жінку? Цей транспорт для однієї людини, а в нього тепер була Єлизавета.

Військовий старшина не дуже доглядав за машиною, і тому практично всі запасні частини залишилися новесенькими. Рєпін за півдня поміняв все що міг, і тепер вони з Єлизаветою могли їхати куди завгодно.

По обіді вони разом з військовим старшиною мили автомобіль, і Рєпін знову дивувався, звідкіля взялася пляма крові перед заднім сидінням. Хм, до речі, й зараз, проходячи через веранду, Рєпін знову побачив на підлозі такого ж розміру пляму від крові, як і в машині, і відразу пригадав величезну валізу, яку Єлизавета вчора втягла в авто і яку потім він ледве доніс сюди, на веранду, і саме на цьому місці поставив. Може, ця кров витекла з валізи?

«Щось тут не так, — подумав Рєпін. — Спробую-но я оглянути цю валізу, поки Єлизавета спить…»

Він підвівся, зробив кілька кроків, але несподівано відчув, що дуже хоче спати. «Нехай, подивлюся якось потім…» — подумав Рєпін, сідаючи в крісло попід самими дверима Єлизаветиної кімнати, а коли за якийсь час він прокинувся, в кімнаті було вже зовсім темно. «Мабуть, година десята», — подумав Рєпін, дістав сірники з кишені, запалив свічку і підійшов до ліжка Єлизавети. Вогонь освітив прекрасне обличчя дівчини, і Рєпін мимоволі замилувався. Вона, ніби відчувши його погляд, розплющила очі:

— Ви вже прийшли, Сашко? Давно?

— Не дуже. Як вам спалося?

— Мене розбудив ваш погляд.

— Я дуже шкодую, що не дав вам виспатися.

— Ні-ні! Я дуже довго спала, тому вдячна, що ви мене збудили.

— Ви були наче спляча красуня!

— А тут з’явився принц, який своїм поцілунком зняв з мене чаклунський сон.

— Ваш принц не сміє вас поцілувати без вашого дозволу, а ви не розмовляєте уві сні.

— Сашко, — спершись на лікоть, вона пильно глянула йому у вічі. — Пообіцяйте, що цієї ночі ви не відійдете від мене ні на крок.

— Я вам це пообіцяв ще того вечора, коли ми познайомилися.

— Мені це приємно чути, але тоді ви ще нічого не знали про мою таємницю, але тепер ви її знаєте і можете бути вільним від своєї клятви.

— Я готовий поклястися вам у вірності і сьогодні, бо люблю вас понад життя.

Єлизавета вдячно потиснула руку Рєпіна, і у відповідь він обпік її руку пристрасним поцілунком. Вона посміхнулася:

— А тепер зачекайте на мене в кабінеті. Це остання кімната праворуч по коридору, а я причепурюся. І ще. Ви пам’ятаєте оту мою важку валізу, яку ми разом привезли в авто?

— Так, я ніколи не бачив таких великих валіз.

— Прошу, пошукайте у ній портмоне з грошима. Вони нам сьогодні знадобляться.

— Я маю гроші.

— Олександре, для мене пошукайте. Я впевнена, що ви не носите з собою всі ваші гроші. Тож зробіть цю послугу для мене.

Валізу він знайшов у сусідній кімнаті, підняв її вгору і знизу побачив пляму, схожу на плями у машині та на веранді, але у самій валізі крові не було. Там лежали бронзові скульптури від плафонів для електричного освітлення, одяг, книжки, важкий гаманець з золотими червінцями і портмоне, набите великими грошовими купюрами.

Вже виходячи, Рєпін раптом зупинився — на запиленій підлозі кабінету він побачив сліди босих ніг. Хто ж заходив сюди та ще й босий, адже Єлизавета жила без служниці? Рєпін подивився, куди ж ведуть ці сліди, і побачив, що цей хтось походив по кімнаті, переступив його, Рєпіна, і пішов далі.

«Хм, — подумав Рєпін, — Єлизавета після того, як прокинулася, відразу пішла до ванної кімнати, а отже, сюди не заходила. Я б це почув. Хто ж це був?»

Він знову повернувся до валізи і оглянув її. Зсередини вона була мокрою. Складалося враження, що хтось зовсім нещодавно мив її. Рєпін провів пальцем по бронзових скульптурах — вони були запилені, потім підвівся, швидко зайшов до бібліотеки і, запаливши світло, відразу побачив три підставки для електричного освітлення, та лише на одній була бронзова скульптура, дві інші були відкручені. Круглі, блискучі отвори, на яких не було жодної порошинки, контрастували з іншими предметами, вкритими товстим шаром пилюки.

«Значить, хтось, поки я спав, відмив кров у валізі і поклав туди бронзові скульптури та різний дріб’язок, — розмірковував Рєпін. — Але хто? Ні чужих людей, ні прислуги в домі немає. Отже, це була Єлизавета. Але навіщо? Задля чого? І що це за кров?..»

— Ми маємо йти, — Єлизавета нечутно підійшла до Рєпіна і, пильно дивлячись йому в очі, сказала: — А про валізу забудь. Її не було.

І тієї ж миті з голови Рєпіна зникли всі роздуми про валізу, пляму крові, бронзові скульптури…