Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Як ви потрапили до мене в будинок?
— Тихенько вийняв вікно.
— Чому ви прийшли сюди?
— Бо здогадався, що бунтівники ховаються саме у вас.
— Як ви здогадалися?
— Ваша дивна поведінка при зустрічі. Хусткою ви постійно прикривали губи і дуже кахикали, наче справді хворий. Але чомусь вийшли до нас у капцях на босу ногу й легкому халаті. Якось дивно. А потім я довідався, що ви збиралися купувати Чорний гай. А раз так, то мали поїхати подивитися ліс Ось чому там опинився хтось на санях. Хоча людина нападників чекала за кілька верст далі.
— Але це міг бути мужик із села!
— Мужик би втік, щойно почув постріли. Ні, хтось цікавий, хто вирішив дізнатися, що відбувається. Це могли бути тільки ви, бо ж від вашого будинку взимку є прямий шлях до Чорного гаю. Шлях повз дороги та села, шлях, яким можна непомітно проїхати. Цього було цілком достатньо.
— Чому ви приїхали саме зараз, а не раніше?
— Бо сидів у холодній. Пану губернатору не сподобалася моя правда. Але як тільки мене звільнили, я побіг до вас. Добре, що встиг врятувати хоч її, — киваю на Олену. Намагаюся не дивитися на неї, бо вона занадто гарна. Краса розслабляє, а зараз не час для цього.
— Вона — вбивця.
— Вона вирішила виправитися.
— Ви вірите їй?
— Людині можна і не вірити, але в людину вірити треба, — кажу я вислів, який запам’ятав ще з роботи у конторі. Один панотець мене повчав.
— Ну, добре. І що ви пропонуєте? — Боротянський дивиться на мене.
— Ви дасте їй кілька сотень рублів, щоб їй вистачило на нові документи і квиток за кордон. Вона виїде з Росії і зникне з вашою життя назавжди.
— Ви вірите в це? Хіба вона не повернеться помститися за свого коханого?
— Те кохання вже у минулому. І ви це прекрасно знаєте.
Він замислюється. Ми тримаємо один одного на прицілі, потім Боротянський опускає свій револьвер.
— Чорт забирай, а ось вас я не врахував, — він розгублено крутить головою.
— Ніхто не може врахувати все і всіх.
— А навіщо вона вам? Чи, може, ви й самі закохалися, Іване Карповичу? — Володимир прискіпливо дивиться мені в очі. Я посміхаюся.
— Я простий мужик, куди мені задивлятися на таку витончену пані.
— Ви б могли втекти з нею.
— Щоб бути її візником десь у Парижі чи Лондоні? Ні, дякую.
— Тоді навіщо ви втрутилися?
— Я вже сказав: щоб запобігти біді та гріху.
— І ви хочете, щоб я в це повірив?
— Мені байдуже, — чесно кажу я.
Боротянський і далі дивиться мені в очі, дивиться довго. Я не відводжу погляд.
— Я так розумію, що приводу для торгу немає, — нарешті каже він.
— Жодного, — киваю я.
— Добре, тоді забирайте її, — він вказує на Олену.
— Гроші на дорогу, — нагадую Боротянському.
— Чому я мушу їх давати?
— Бо так дешевше покінчити з цим, — логіку грошей він мусить розуміти. Так, всміхається, відраховує гроші. Я ножем ріжу мотузку і звільняю Олену. Слідкую за Боротянським, не довіряю йому. Олена підходить до тіл убитих товаришів. Присідає біля Сашка. Дивиться.
— Що ви зробите з тілом? — питає у Боротянського.
— Не знаю, я ще не вирішив. Що б ви порадили, Іване Карповичу?
— Тут теж два варіанти. Або тихенько поховати і забути, або викликати поліцію і роздмухати справу, ставши героєм для одних і негідником для інших.
— І що краще?
— То вам вирішувати, Володимире.
Він замислюється.
— Я не хочу цієї слави. — нарешті каже Боротянський. — Обійдуся без поліції.
— Ви поховаєте їх по-людськи? — киває Олена на тіла.
— Так, — обіцяє він. — Після того, як ви поїдете. До речі, думаю, що негоже відпускати жінку вночі саму. Так, Іване Карповичу?
— Я довезу пані до станції, — обіцяю я. — Сани мусять бути десь неподалік. Ви ж не проти, що я їх використаю?
— Ні.
— Тоді до побачення.
Ми тиснемо один одному руку. Але револьвер я тримаю напоготові. Виходимо з жінкою, поспішаємо за двір. Боротянський не дурень, щоб ризикувати і намагатися полювати на нас, але всяке може трапитися з людиною. Ось ця Олена, запекла бунтівниця, несподівано вирішила покинути справу революції. Хто такого міг очікувати?
Знаходимо сани та коня, всідаємося і їдемо.
— Куди ми? — питає вона.
— До Сум. У Ромнах вам буде небезпечно, бо вас могли запам’ятати.
Далі їдемо мовчки. Ніч, мороз, тиша, місяць освітлює нам шлях.
— Чому ви врятували мене, Іване Карповичу? — несподівано питає вона.
— Я вже казав.
— Щоб не допустити гріха? Щось не дуже переконливо звучить.
— Але це так.
— Ви такий побожний? Чи це черговий концерт на кшталт того, що влаштував Володимир, який удавав давньохристиянського мученика?
— Не знаю, наскільки я побожний. Але я служива людина. Я бачив багато смертей за своє життя, до деяких був навіть причетний. Я ніколи не вбивав без крайньої необхідності і поза справами служби. Але все одно накопичилося дуже багато крові і трупів. То коли я зрозумів, що можу стати свідком ще одного вбивства, вирішив утрутитися.
— Ви служивий? І де ви служили?
— У київській охранці.
— Чорт забирай! — вона аж підстрибує. Потім сміється. — І ви рятуєте мене, бунтівницю та вбивцю жандармів і офіцерів? Чи ви хочете здати мене як трофей?
— Я у відставці, мене не цікавлять трофеї.
— Але чому ви допомагаєте мені?
Я мовчу. Зітхаю.
— Розумієте, Олено... Якось жила одна дівчина. І якось вона припустилася помилки. Навіть не помилки, просто вона була молода та невинна, дозволила звабити себе. Завагітніла. Її вигнали з дому рідні батьки, які вважали, що ця покритка їх зганьбила. Дівчина, ще вагітна, пішла блукати по чужих кутках. І ніхто, зовсім ніхто не допомагав їй. Ані справою, ані словом Її ображали і дурили, перетворювали її життя на пекло. Так тривало до народження дитини, і так тривало після. Ніхто їй не допомагав. І невдовзі вона померла, залишивши сирітку. Яка пам’ятала лише одне — безпорадний плач рідної мами. Згодом сирітка виросла, але жіночий плач завжди діяв і примушував допомагати. Як ніхто і ніколи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.