read-books.club » Детективи » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

200
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 42 43 44 ... 248
Перейти на сторінку:
страшного гріха.

— Як ви потрапили до мене в будинок?

— Тихенько вийняв вікно.

— Чому ви прийшли сюди?

— Бо здогадався, що бунтівники ховаються саме у вас.

— Як ви здогадалися?

— Ваша дивна поведінка при зустрічі. Хусткою ви постійно прикривали губи і дуже кахикали, наче справді хворий. Але чомусь вийшли до нас у капцях на босу ногу й легкому халаті. Якось дивно. А потім я довідався, що ви збиралися купувати Чорний гай. А раз так, то мали поїхати подивитися ліс Ось чому там опинився хтось на санях. Хоча людина нападників чекала за кілька верст далі.

— Але це міг бути мужик із села!

— Мужик би втік, щойно почув постріли. Ні, хтось цікавий, хто вирішив дізнатися, що відбувається. Це могли бути тільки ви, бо ж від вашого будинку взимку є прямий шлях до Чорного гаю. Шлях повз дороги та села, шлях, яким можна непомітно проїхати. Цього було цілком достатньо.

— Чому ви приїхали саме зараз, а не раніше?

— Бо сидів у холодній. Пану губернатору не сподобалася моя правда. Але як тільки мене звільнили, я побіг до вас. Добре, що встиг врятувати хоч її, — киваю на Олену. Намагаюся не дивитися на неї, бо вона занадто гарна. Краса розслабляє, а зараз не час для цього.

— Вона — вбивця.

— Вона вирішила виправитися.

— Ви вірите їй?

— Людині можна і не вірити, але в людину вірити треба, — кажу я вислів, який запам’ятав ще з роботи у конторі. Один панотець мене повчав.

— Ну, добре. І що ви пропонуєте? — Боротянський дивиться на мене.

— Ви дасте їй кілька сотень рублів, щоб їй вистачило на нові документи і квиток за кордон. Вона виїде з Росії і зникне з вашою життя назавжди.

— Ви вірите в це? Хіба вона не повернеться помститися за свого коханого?

— Те кохання вже у минулому. І ви це прекрасно знаєте.

Він замислюється. Ми тримаємо один одного на прицілі, потім Боротянський опускає свій револьвер.

— Чорт забирай, а ось вас я не врахував, — він розгублено крутить головою.

— Ніхто не може врахувати все і всіх.

— А навіщо вона вам? Чи, може, ви й самі закохалися, Іване Карповичу? — Володимир прискіпливо дивиться мені в очі. Я посміхаюся.

— Я простий мужик, куди мені задивлятися на таку витончену пані.

— Ви б могли втекти з нею.

— Щоб бути її візником десь у Парижі чи Лондоні? Ні, дякую.

— Тоді навіщо ви втрутилися?

— Я вже сказав: щоб запобігти біді та гріху.

— І ви хочете, щоб я в це повірив?

— Мені байдуже, — чесно кажу я.

Боротянський і далі дивиться мені в очі, дивиться довго. Я не відводжу погляд.

— Я так розумію, що приводу для торгу немає, — нарешті каже він.

— Жодного, — киваю я.

— Добре, тоді забирайте її, — він вказує на Олену.

— Гроші на дорогу, — нагадую Боротянському.

— Чому я мушу їх давати?

— Бо так дешевше покінчити з цим, — логіку грошей він мусить розуміти. Так, всміхається, відраховує гроші. Я ножем ріжу мотузку і звільняю Олену. Слідкую за Боротянським, не довіряю йому. Олена підходить до тіл убитих товаришів. Присідає біля Сашка. Дивиться.

— Що ви зробите з тілом? — питає у Боротянського.

— Не знаю, я ще не вирішив. Що б ви порадили, Іване Карповичу?

— Тут теж два варіанти. Або тихенько поховати і забути, або викликати поліцію і роздмухати справу, ставши героєм для одних і негідником для інших.

— І що краще?

— То вам вирішувати, Володимире.

Він замислюється.

— Я не хочу цієї слави. — нарешті каже Боротянський. — Обійдуся без поліції.

— Ви поховаєте їх по-людськи? — киває Олена на тіла.

— Так, — обіцяє він. — Після того, як ви поїдете. До речі, думаю, що негоже відпускати жінку вночі саму. Так, Іване Карповичу?

— Я довезу пані до станції, — обіцяю я. — Сани мусять бути десь неподалік. Ви ж не проти, що я їх використаю?

— Ні.

— Тоді до побачення.

Ми тиснемо один одному руку. Але револьвер я тримаю напоготові. Виходимо з жінкою, поспішаємо за двір. Боротянський не дурень, щоб ризикувати і намагатися полювати на нас, але всяке може трапитися з людиною. Ось ця Олена, запекла бунтівниця, несподівано вирішила покинути справу революції. Хто такого міг очікувати?

Знаходимо сани та коня, всідаємося і їдемо.

— Куди ми? — питає вона.

— До Сум. У Ромнах вам буде небезпечно, бо вас могли запам’ятати.

Далі їдемо мовчки. Ніч, мороз, тиша, місяць освітлює нам шлях.

— Чому ви врятували мене, Іване Карповичу? — несподівано питає вона.

— Я вже казав.

— Щоб не допустити гріха? Щось не дуже переконливо звучить.

— Але це так.

— Ви такий побожний? Чи це черговий концерт на кшталт того, що влаштував Володимир, який удавав давньохристиянського мученика?

— Не знаю, наскільки я побожний. Але я служива людина. Я бачив багато смертей за своє життя, до деяких був навіть причетний. Я ніколи не вбивав без крайньої необхідності і поза справами служби. Але все одно накопичилося дуже багато крові і трупів. То коли я зрозумів, що можу стати свідком ще одного вбивства, вирішив утрутитися.

— Ви служивий? І де ви служили?

— У київській охранці.

— Чорт забирай! — вона аж підстрибує. Потім сміється. — І ви рятуєте мене, бунтівницю та вбивцю жандармів і офіцерів? Чи ви хочете здати мене як трофей?

— Я у відставці, мене не цікавлять трофеї.

— Але чому ви допомагаєте мені?

Я мовчу. Зітхаю.

— Розумієте, Олено... Якось жила одна дівчина. І якось вона припустилася помилки. Навіть не помилки, просто вона була молода та невинна, дозволила звабити себе. Завагітніла. Її вигнали з дому рідні батьки, які вважали, що ця покритка їх зганьбила. Дівчина, ще вагітна, пішла блукати по чужих кутках. І ніхто, зовсім ніхто не допомагав їй. Ані справою, ані словом Її ображали і дурили, перетворювали її життя на пекло. Так тривало до народження дитини, і так тривало після. Ніхто їй не допомагав. І невдовзі вона померла, залишивши сирітку. Яка пам’ятала лише одне — безпорадний плач рідної мами. Згодом сирітка виросла, але жіночий плач завжди діяв і примушував допомагати. Як ніхто і ніколи

1 ... 42 43 44 ... 248
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"