Читати книгу - "Учта для гайвороння"

«Ти дивишся на таку людину просто зараз, телепню, — подумала Серсея. — Перед тобою стоїть його дочка.» Та вона потребувала Тирелової дружби, бо через неї Томенів престол підтримувала потуга і багатство Вирію. Тому королева сказала тільки:

— Пана батька нам усім дуже бракуватиме.

Тирел поклав їй на плече руку.

— Кожен знає, що серед живих людей немає гідного вдягти обладунок князя Тайвина. І все ж держава живе далі, і нею треба правити. Якщо я чимось можу прислужитися вашій милості у цю чорну годину, варто лише сказати слово.

«Якщо вам, пане князю, кортить зробитися новим Правицею Короля, то хоч майте мужність не ходити манівцями.» Королева посміхнулася. «А поки що хай читає у моїй посмішці все, що йому заманеться.»

— Певно ж, ясновельможний пан князь зараз потрібніші у Обширі?

— Мій син Вілас — здібний юнак, — відповів можновладець, відмовляючись читати прозорий натяк. — Хай нога в нього спотворена, зате розум ясний. Гарлан скоро займе Ясні Води, і між ними двома Обшир буде у міцних руках, якщо мені знадобиться кудись від’їхати у справах. Князь Тайвин часто казав, що правління державою — обов’язок понад усі інші. Отже, я маю для вашої милості чудову новину. Мій дядечко Гарт погодився служити коронним підскарбієм на запрошення вашого пана батька. Він якраз їде до Старограду, щоб там сісти на корабель. Його супроводжуватимуть сини; князь Тайвин згадував про намір знайти посади і для них двох — можливо, у міській варті.

Королева мимоволі так стиснула зуби в усмішці, що аж злякалася, чи не зламає. «Гарт Гидкий у малій раді, двоє його байстрюків — у старшині золотих кирей… чи не гадають Тирели, що я їм піднесу королівство на золотій тарелі?» Від такого нахабства королеві аж подих перехопило.

— Гарт добре служив мені за підстолія Вирію, а переді мною — моєму батькові, — правив далі Тирел. — Так, Мізинець має хист до справ грошових, ніхто не заперечить, але ж і Гарт…

— Пане князю, — перервала його Серсея, — на жаль, тут сталося якесь непорозуміння. Я вже запросила князя Гиліса Росбі на посаду коронного підскарбія, і він зробив престолові честь, погодившись її обійняти.

Мейс роззявив рота і кавкнув.

— Росбі? Оте бухикало? Але ж… справу було вже погоджено, ваша милосте. Гарт зараз їде до Старограду…

— То надішліть крука князеві Вишестражу, попрохайте його зробити так, щоб ваш дядечко не сів на корабель. Ми б не хотіли, щоб пан Гарт піддавав своє життя небезпеці у буремних осінніх морях, і то дарма.

Королева приязно всміхнулася. Товстою Тиреловою шиєю поповзла вгору червона фарба.

— Але ж… ваш панотець мене запевняв…

Він почав був бризкати слиною і щось белькотіти, але тут з’явилася його мамця і підхопила сина попід руку.

— Схоже, князь Тайвин не поділився своїми задумами з нашою намісницею. Не уявляю, з якого б це дива. І все-таки що зроблено, те зроблено. Не набридаймо її милості. Королева має рацію: напишеш князеві Лейтону, попрохаєш не пускати Гарта на корабель. Бо ще захворіє в морі й пердітиме гірше, ніж зазвичай. — Пані Олена подарувала Серсеї беззубу посмішку. — Палата ради пахкотітиме солодше, коли там сидітиме князь Гиліс. Хоча мушу зізнатися, його кахикання мене дратує. Втім, не можна заперечувати: наш старий милий дядечко Гарт, хай як сильно ми його любимо, має в животі забагато вітру. А мені не до смаку, коли щось погано тхне.

Її зморшкуватий ніс зморщився ще більше.

— Зізнаюся, я унюхала щось неприємне навіть у святому септі. Можливо, і ви теж?

— Ні, — холодно відповіла Серсея. — Ви кажете про якісь пахощі?

— Радше сморід.

— Мабуть, ви скучили за вашими осінніми трояндами. Ми вас надто затримали у столиці.

Що скоріше вона випхне з двору пані Олену, то краще. Князь Тирел, поза сумнівом, надішле зі своєю матусею чималий загін лицарів, щоб доправити її безпечно додому. А що менше тирелівських мечів лишиться у місті, то міцніше спатиме королева.

— Справді, я сумую за пахощами Вирію, — зізналася стара, — та не можу поїхати, поки не побачу, як мою любу Маргерійку видають за ваше мале золотко — короля Томена.

— Я теж нетерпляче чекаю того дня, — втрутився Тирел. — Ми з князем Тайвином якраз міркували, коли ж його призначити. Можливо, це обговорення варто продовжити з вашою милістю.

— Скоро продовжимо.

— Скоро! Аби ж то, — пирхнула пані Олена. — Гаразд… ходімо, Мейсе, лишимо її милість наодинці з її… горем.

«Я ще побачу твій труп, відьмо» — пообіцяла собі Серсея, дивлячись, як Колюча Королева дріботить геть між двійком своїх здоровезних, у сажінь зросту, охоронців, яких вона мала примху кликати Лівиком та Правиком. «І понюхаю, чи не смердітиме він солодше.» Сумніву в неї не було жодного — ця стара удвічі розумніша за свого сина.

Королева врятувала сина від Маргерії з дівчатами і рушила до дверей. Надворі нарешті припинився дощ, осіннє повітря пахкотіло солодко та чисто. Томен зняв з голови корону.

— Вдягни! — наказала йому Серсея.

— Мені шия од неї болить, — поскаржився малий, але наказ виконав. — Чи скоро я одружуся? Маргерія каже, що як ми одружимося, то зможемо поїхати до Вирію.

— Ти не поїдеш до Вирію. Зате можеш зараз поїхати верхи до замку. — Серсея підманила пана Мерина Транта. — Приведіть його милості коня і запросіть князя Гиліса зробити мені честь їхати у моїх ношах.

Все відбувалося швидше, ніж вона передбачала; часу гаяти не лишалося.

Томен зрадів, що йому дозволили їхати верхи, а князь Гиліс, певно ж, почувався вшанованим… хоча коли вона запросила його прийняти уряд коронного підскарбія, він почав кашляти так страшно, аж королева злякалася, чи не вхопить його хапко тієї ж хвилини. Але Мати мала милосердя, Гиліс зрештою оклигав досить, щоб погодитися, і навіть почав викашлювати імена службовців, яких мав намір замінити: митників, скупників вовни, поставлених Мізинцем, ба навіть одного з коронних ключників.

— Хто доїтиме корів, мені байдуже, аби молоко лилося. До речі, якщо хтось спитає: ви приєдналися до малої ради ще учора.

— Учора… — Гиліса знову зігнув навпіл напад кашлю. — Так, учора. Певно ж.

Новий коронний підскарбій харкнув у клапоть червоного шовку, щоб приховати