Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

А в Едека з того дня з’явилася ще глибша прив’язаність до лісничого та його дружини. Доти вони були чужі йому, навіть того різдвяного вечора. Тільки тепер, коли оце він повернувся, щось у ньому змінилося.

Раніше він, може, не звернув би на це уваги, але тепер не міг лишатися байдужим до того, що лісничого мучить якийсь клопіт. У нього було повно роботи, часто він на цілі дні пропадав з дому, потім приходив смертельно стомлений і тільки в присутності Метека вдавав безтурботного. Едек дивився на змарніле обличчя пана Гасинця, прислухався, як, сидячи над паперами, певен, що він сам у кабінеті, підпирав часом голову руками і щось шепотів сам до себе.

Кілька разів хотів запитати, що його непокоїть, але подумав, що це неделікатно, а коли спробував щось довідатись від Метека, той дуже здивувався, бо він не помітив нічого особливого. А проте спитав батька, чи нема у нього якогось клопоту, бо Едек зауважив, що він ходить засмучений.

— Авжеж, є клопіт. Живіт росте... А ти ж знаєш, що я товстих не люблю,— посміявся батько.

Але ввечері він кинув Едекові.

— Облиш, людино добра, що ти собі думаєш? Хлопець вразливий, ще почне журитися, і вся наука піде сяк-так. Певно, що є клопіт, і немалий, тільки «хай краще Метек про це не знає... Минеться, і знов усе буде добре.

Потім докинув ще:

— Браконьєри тут шастають. Немає дня, щоб я не чув пострілів... Оце недавно знов оленя вбили. Поранену льоху здибав у кущах біля торфовища. Це не зелений новачок робить, а старий лісовий пройда, і піймати його ніяк не можу. Мені вже й старший лісничий зауважив, а це неприємно.

— Треба зробити засідку і спіймати негідника. Може, це той самий, що в Піші мене так ловко тарахнув по голові в темному завулку. Чорт, от якби він попався мені в руки...

— Облиш, людино, добра, знов опинився б у міліції. Тут треба інакше... Ну нічого, може, щось придумаємо. Вчора я з десяток капканів приніс і сіті. Хитро були поставлені. Майстер свого діла, добре знає і ліс, і повадки звірів.

— Певно, хтось із мазурів?

— Мабуть, ні.— Пан Гасинець похитав головою.— Я їх трохи знаю, вони закону не порушують. А втім, хто ж його знає. Ніяк не можу за руку піймати мерзотника. Знаєш, дійшло до того, що вже біля кормушок, де я сіно чи овес кладу, теж капкани ставлять. Такого не робить навіть порядний браконьєр.

— І це те, що вас так непокоїть?

— Ет, хлопче, багато говорити. Ти все одно мені не поможеш, нащо тобі голову морочити... Поглянь, кабани добираються аж до кагатів за стодолою. Колись, зима була сувора, вони за ніч півкагату картоплі з’їли, хоч би що... Хто знає, може, й варто було б зробити засідку. Ну, мені пора на роботу.— Лісничий покивав головою, на якій помітно прибавилося сивини.

Щось у цих поясненнях було не доказане. Тільки на другий день Міхал розповів Едекові про суть справи. Але спочатку з самого ранку до Сумів приїхала голуба «Варшава» і в ній — три чоловіки. Довго розмовляли з лісничим, потім щось дивилися в садибі, нарешті поїхали разом з господарем. Через кілька годин привезли лісничого і одразу ж повернули назад. Едек помітив, що пан Гасинець був дуже смутний і водночас сердитий. Навіть Рекса, який лащився до нього, відігнав, чого раніше ніколи не траплялося. А тоді замкнувся в своєму кабінеті і більше того дня не виходив.

— Слухай-но, що таке із старим? — запитав Едек Міхала коли той після робочого дня зайшов до лісництва.

— Ех, прикра справа. Хтось хоче оббрехати його. Були анонімки, ніби лісничий незаконно продає будівельний ліс, ніби він сам ставить капкани на звірину і винищує її, а щоб затерти сліди — скаржиться, що то браконьєри.

— О, сто чортів! А ті двоє? А той, що в кожанці?

— Та я ж знаю... Але от сьогодні була перевірка з Ольштина. Ото приїздили «Варшавою». Рахували колоди біля шосе. Усе збіглося, проте їх це не переконало. Сказали, що лісничий міг бути у змові з возіями.

— Я б морди побив цим г......м...

— Не їм, а тим, що анонімки пишуть. Лісничий — така чесна людина...

— Слухай, Міхал, а як би йому допомогти, га?

— Я вже лажу по лісі більше ніж треба, думаю, може, натраплю на слід браконьєрів,— на снігу ж це легко,— але нічого не виходить. Вони хитріші за мене.

— От халепа, хай йому чорт!

— Сам бачиш...

Едек мовчав, думаючи про те, що почув. Потім почухав долоню.

— Ліва рука свербить. Це перша ознака того, що хтось дістане від мене по зубах. У мене завжди перед мордобоєм так буває. Треба щось придумати. Зло бере — на таку людину брехати! Знаєш, Міхал, привези завтра пляшку, заночуєш, обміркуємо якийсь план. Ось тобі гроші...

— Перестань, навіщо та пляшка?

— Тоді легше думки приходять у голову. Хай йому чорт! Я б усі анонімки палив, не читаючи, то ж підлість!

— Авжеж, авжеж. Добрий день...

Вони стояли далеко від будинку, аби ніхто не почув, про що розмовляють. На цьому місці, де дорога щезала в лісі, і знайшов їх Клем — гладенько поголений, з папкою під рукою.

— О! Клем! Куди це?

— Я написав невелике оповіданнячко, знаєш, про нашу поїздку саньми, як ото Метек не міг знайти дороги. Філософські питання порушив. Тепер іду в лісове управління, там є друкарська машинка, хочу переписати і послати до редакції...

— A-а, ну то щасливої дороги,— буркнув Едек, хоч у глибині душі це неприємно шпигонуло його.

— Зажди, підемо разом! — гукнув Міхал.— Так, правда, щось треба зробити.— Він квапливо попрощався з Едеком.

Якусь мить Залєський дивився їм услід. «Друкарська машинка... Мабуть, тебе більше друкарка цікавить, влюбливий ти простачок»,— бурчав він собі під ніс.

Те, що хлопець узнав про клопоти лісничого, поглинуло його тепер більше, аніж спогади про Віку. Вночі Едек довго думав, і йому здалося, ніби вже знаходить певну розв’язку. Ждав, коли розвидниться, щоб можна було поділитися своїми намірами з Міхалом.

Але ранок приніс інші новини, які дуже змінили плани найближчих днів.

Уже світало, коли всі в домі схопилися, розбуджені лютим гавканням пильного Рекса. Лісничий перший скочив з ліжка