Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

Вулиця вкрита бруківкою, біля бордюрів поплямована жовтим і червоним листям. З обох боків вулиці, у глибині садків стоять кам’яниці. Дивиться у темні вікна однієї з них. Уявляє собі, що могла б його побачити, власне, так про нього думає: “він”, бо не дозволяла думкам “з’їхати” до імені. Коли б все-таки подумала про нього на ім’я, одразу б кликала його і не могла б зупинитися — підняла б камінчика на цій каштановій вулиці й кинула б у шибку, або відразу пішла б до дверей, вибігла б на другий поверх і постукала, одночасно шарпаючи клямку. Боїться, що справді б це зробила, тому мусить сидіти і дивитися через вікно таксі на байдужу кам’яницю і думати “він”, що означає і теплий внутрішній порух, добрий рух у животі, приємний, і радість, що має таку змогу бути разом у тому самому місці й часі, і безвладну, тяжку, олов’яну в’язкість, ніби втрачаєш рівновагу й падаєш. А також внутрішнє ридання, притлумлений зойк, стиснутий десь у тілі в темну жорстку кульку.

Бачила колись такі кульки, коли була дитиною, лежали на розігрітому камінні. Пакуночки з шерсті, дрібненьких кісточок і кігтиків. Старанно приготовані докази чиєїсь невинності. “Це плювки, — сказала мама. Сови випльовують те, чого не можуть перетравити”.

Стоять так із чверть години, потім просить таксиста, щоб вже їхав, що особа, на яку вони чекають, вже радше не прийде. Таксист робить жест, ніби хоче щось сказати, але очевидно не вистачає йому ані гумору, ані злості. Рушають.

Вже занадто пізно, а може, занадто рано, щоб хоч когось побачити на цій вулиці. Та все ж, коли таксі їде до центру міста, вона бачить того чоловіка, істоту таку цінну, що перехоплює подих, чоловік без імені, коли б промовила його справжнє ім’я, трапилася б катастрофа, і бачить його, як це кажуть, очима уяви, це означає, що бачить його чітко, хоч знає, що те, що вона бачить, не відбувається в їхньому спільному часі, що це тільки її час і її вулиця, як і каштани, і все це її. Це внутрішній особистий фільм, закрита проекція.

Він іде тротуаром, має темні штани і блакитну сорочку, черевики трохи знищені — так, так, бачить навіть такі деталі: маленькі тонкі окуляри на високому прямому носі, форма губ, руді плямки від сонця на обличчі, коротке світле волосся, а кожна деталь, кожна дрібничка глибоко розчулює, несе незрозуміле зворушення, м’яке і солодке, розпливається на вустах, молочне.

Хотіла б втримати цей образ якнайдовше перед собою, але він уже тане і скапує на землю. Зникає. Уява ще плутається в деталях, підкидає нові, але відірвані від цілого, а тому й безсилі, і вона поволі втрачає впевненість. Врешті образ зникає. Занадто часто його викликала, тому він зужився, затерся і втратив свою силу. Таксі в’їжджає на міст, а далі на головні вулиці, що сяють від сонця. Світло спалює останній шанс, щоб викликати це кохане обличчя.

Наступний день запускає порядок, якому відтепер підлягатимуть.

Ще перед сніданком вони брали ласти й маски та сходили на пляж. Пісок не встигав вистигнути за ніч, ще не був гарячий, але мав температуру людського тіла. Відразу за смугою піску починався риф. Щоразу заплив у фантастичні коралові структури був потрясінням. Світ раптово замовкав, занурення голови під воду перемикало реальність на інший канал. Хлопчик вишукував великі мушлі, що лежали на дні, а потім спритно пірнав глибше й повертався на поверхню зі здобиччю у руках. Сама вона воліла безвладно лежати на воді з обличчям, озброєним маскою. Рухливі актинії, корали, косяки риб — все це дивовижне, спотворене підводне життя наповнювало її огидою. Чорні кулі морських їжаків із блакитним оком посередині, пророслі розпухлі губки, швидкий зміїний рух якоїсь риби — цей чужий світ викликав жах. Підводне життя здавалося цілком самодостатнім, забуте саме в собі.

Потім вони несли мушлі до бунгало, розкладали їх сушитися на терасі — і під холодним душем відмивали втомлені тіла. Йшли на сніданок і їли без апетиту. Від випитої кави її тіло ставало мокрим від поту, тому знову ставала під душ, щоб за мить висохнути, поки встигла вдягнути тісний одяг.

Пробувала читати, лежачи в гамаку. Ті самі речення, які приносили таке заспокоєння вночі, вдень вже нічого не означали. Поняття з книжки тут не існували, літери ставали мертвими відразу після того, як погляд на мить їх оживив, вони не перетворювалися на образи, не розповідали жодної історії, були ускладненим знаком із друкарської фарби.

Ліниво бралася до роботи. Спочатку давала хлопчикові завдання — з математики або географії. Щодня він мав написати невелике есе на тему, яка спала на думку. Коли він писав, вона вмикала ноутбук і працювала. Мала в ньому мапи, траси, відстані, ціни, інформацію про готелі. Переписувала дані з фольдерів і додавала свої зауваги. Потім був урок англійської. Власне, працювали тільки над граматикою, бо її син говорив вже вільніше, ніж вона.

На ланч хлопець збігав сам, приносив їй знизу заморожену мінеральну воду і якийсь фрукт, якого вона часто навіть не куштувала; увечері крали його мавпи. Потім вона провалювалася у липкий сон.

Коли лежала в напівсні, хлопчик знову збігав вниз і окуповував більярдного стола. Киї вільно мандрували в густому вологому повітрі. Крізь хвилі сну вона чула їхній нетерплячий стукіт.

Коли сонце переходило на другий бік острова, вони поверталися до моря, щонайбільше могли змінити місце й пірнали по той бік пірса. У сутінках поверталися на вечерю. Тоді з’являлися китайські пірнальники і знайома пара. Всі займали столики далеко одне від одного, не поспішали брататися. Просвічені навиліт.

Вечір треба було проводити на канапах біля бару або — як хлопчик і пірнальники — за більярдом. Не тому, що так було приємніше, а через міль. Увімкнені в бунґало лампи притягували до них всіх можливих комах. Горнулися до ламп, як непритомні комашині духи, протискалися крізь щілини у стінах, крізь старі діряві москітні сітки, через нещільні кватирки. Тільки на відкритому просторі тераси можна було толерувати їхній трансовий шелестливий танець. Майк охоче подавав тоді напої, часом підсідав до гостей, щоб перемовитися кількома словами.

Якогось вечора вона розмовляла з тими молодими людьми задивленими одне в одного. Зблизька переставали бути парою. Впадала в очі їхня неприємна диспропорція. Він був великий, громіздкий. Вона темна, тендітна, гнучка. Він говорив голосно, з виразним австралійським акцентом. Вона — тихо, мелодійно, чудовою англійською. Він, так їй