Читати книгу - "Оповідь Служниці"

Але я не можу в це повірити; у мені здіймається надія, наче сік під корою дерева. Кров у рані. Це відкриття.

Я хочу спитати її, чи не бачила вона Мойру, чи може хтось дізнатися, що сталося — з Люком, з моїм дитям, навіть з моєю матір’ю, але часу небагато; ми надто швидко підходимо до головної вулиці, тієї, що перед першою заставою. Тут людей буде забагато.

— Ані слова, — попереджає мене Гленова, хоча це й непотрібно. — Ніяк.

— Звісно ж, — кажу я. Що ще мені сказати?

Ми мовчки йдемо головною вулицею, повз «Лілеї», повз «Всяку плоть». Сьогодні на тротуарах людей більше, ніж зазвичай: напевно, їх виманила тепла погода. Жінки в зеленому, блакитному, червоному, смугастому; чоловіки теж, хтось в однострої, хтось у цивільних костюмах. Сонце безкоштовне, ним можна насолоджуватися. Хоча ніхто більше не засмагає, принаймні на людях.

Автомобілів теж більше: «Вихори» з водіями та пасажирами на подушках; дрібніші авто для дрібніших людей.

Щось відбувається: якесь хвилювання в потоці машин, неспокій. Деякі відсуваються до узбіччя, наче забираються з дороги. Я кидаю швидкий погляд угору: чорний фургон з білокрилим оком на боці. Сирени мовчать, але інші автомобілі все одно його уникають. Він повільно їде вулицею, наче шукає щось: акула на полюванні.

Я завмираю, тілом прокочується холод, із голови до ніг. Там, напевно, були мікрофони, вони все ж таки нас чули.

Гленова хапає мене за лікоть під прикриттям свого рукава.

— Ворушися, — шепоче вона. — Прикинься, що не бачиш.

Але я не можу не бачити. Просто перед нами фургон зупиняється. Двоє Очей у сірих костюмах вистрибують з подвійних дверей ззаду. Вони хапають чоловіка, який іде вулицею — звичайного чоловіка з дипломатом, — жбурляють його на чорний бік фургона. На мить він розмазується по металу, наче прилипає до нього; тоді на нього наступає один з Очей, робить щось різке й брутальне, так, що чоловік згинається у м’яку купу ганчір’я. Вони піднімають його і запихають у фургон, наче мішок із поштою. Тоді самі сідають всередину, двері зачиняються, машина рушає далі.

Усе закінчується за лічені секунди, рух на дорозі поновлюється, наче нічого й не сталося.

Я відчуваю полегшення. То була не я.

Розділ 28

Дрімати вдень мені сьогодні не хочеться, забагато адреналіну. Я сиджу біля вікна, дивлюся крізь напівпрозорі занавіски. Біла нічна сорочка. Вікно максимально відчинене, вітерець нагрітий на сонці, біла тканина обліплює обличчя. З вулиці я маю вигляд кокона, привида, із цим обличчям у савані, так, що видно лише його обриси — ніс, перев’язаний рот, сліпі очі. Але мені подобається це відчуття, м’яка тканина пестить шкіру. Наче я у хмарі.

Мені дали невеликий електричний вентилятор, він допомагає за такої вологості. Крутиться собі на підлозі, у кутку, леза забрані за решітку. Якби я була Мойрою, я знала б, як розібрати його, звести до самих ножів. У мене немає викрутки, але якби я була Мойрою, упоралася б і без викрутки. Я не Мойра.

Що вона сказала б мені про Командора, якби була тут? Напевно, не схвалила б. Колись давно Люка вона не схвалювала. Не самого Люка, а те, що він був одружений. Сказала, що я займаюся браконьєрством на території іншої жінки. Я відповіла, що Люк не риба й не шмат ґрунту, він людина і може сам вирішувати. Вона сказала, що я раціоналізую. Я відповіла, що закохана. Вона сказала, що це не виправдання. Мойра завжди була логічніша за мене.

Я сказала, що вона не має таких проблем, відколи вирішила перейти на жінок і, наскільки мені видно, не відчуває мук совісті, крадучи їх чи позичаючи, коли їй того хочеться. Вона заперечила, що це інакше, бо жінки рівні, то й секс означає товариську домовленість. Я сказала, що це сексизм, якщо вже вона так це бачить, і в будь-якому разі суперечка не на часі. Вона відповіла, що я зробила з теми банальність, і якщо мені здається, що це не на часі, то я ховаюся від проблем.

Ми говорили про все це в моїй кухні, п’ючи каву за столом, тихими, напруженими голосами, які берегли для таких дискусій, коли нам було ледь за двадцять, — спадок коледжу. Кухня у занедбаній квартирі, в обшитому дошками будинку біля річки, триповерховому, з розхитаними зовнішніми сходами. Я жила на другому поверсі, тобто отримувала гамір і згори, і знизу, два небажаних магнітофони гупали до пізньої ночі. Студенти, звісно. Я все ще працювала на своїй першій, не дуже добре оплачуваній роботі: на комп’ютері у страховій компанії. Тож готелі з Люком для мене означали не лише кохання чи секс. То був відпочинок від тарганів, протікання умивальників, лінолеуму, який клаптями здирався з підлоги, навіть від власних спроб трохи покращити ситуацію, розвішуючи плакати на стінах і чіпляючи у вікнах призми. Рослини в мене теж були, хоча на них завжди селилися кліщики, чи вони засихали, бо я не поливала їх — втікала до Люка й нехтувала вазонами.

Я сказала, що ховатися від проблем можна по-різному, і якщо Мойра вважає, що може створити Утопію, замкнувшись у суто жіночому анклаві, то вона, як не сумно, помиляється.

— Чоловіки просто так не зникнуть, — сказала я. — Не можна їх ігнорувати.

— Це однаково, що сказати, що треба піти й підчепити сифіліс, тільки тому, що він існує, — відповіла Мойра.

— То ти називаєш Люка соціальною хворобою? — закипіла я.

Мойра розсміялася.

— Ти тільки нас послухай, — мовила вона. — Чорт. Говоримо, як твоя мати.

Тоді ми обидві розреготалися, а коли вона йшла — обійнялися, як зазвичай. Були часи, коли ми не обіймалися, після повідомлення про те, що Мойра — лесбійка. Але тоді вона сказала, що я її не збуджую, переконала мене, і ми знов повернулися до обіймів. Ми могли лаятися, сваритися, обзиватися, але це нічого особливо не змінювало. Вона все одно була моєю найдавнішою подругою.

Є.

Після того в мене була краща квартира, я прожила там два роки, які знадобилися Люку, щоб звільнитися. Платила за неї сама, із тих грошей, які заробляла на новій роботі. То була бібліотека, не та велика, з Перемогою і Смертю, а менша.

Я працювала, копіюючи книжки на комп’ютерні диски, щоб зменшити потрібну для зберігання площу й кошти, що йшли на заміну. Ми звали себе дискерами, а бібліотеку — дискотекою, такий був наш внутрішній жарт. Після перенесення книжки слід було відправляти у шредер, але іноді я забирала їх додому. Мені