Читати книгу - "Бійцівський клуб"

Канцелярською гумкою.

Ти в Ірландії.

Ти в бійцівському клубі.

Ти на роботі.

Ти будь-де, аби не тут.

— Три хвилини!

Хтось ген-ген далеко горлає:

— Ви самі не раз це казали, містере Дьорден! До бійцівського клубу — зась!

Тепла, стиснута в кулак рука під тобою. Холодний кінчик ножа.

Рука охоплює твоє огруддя.

Терапевтичний фізичний контакт.

Час обіймів.

Ганчірка, змочена ефіром, щільно притискається тобі до носа й до рота.

А тоді — ніщо, ба гірше, ніж ніщо. Небуття.

27

Понищена вибухом і вигоріла коробка моєї квартири — чорна й спустошена діра в темряві ночі, що нависає над вогниками міста. Вікон нема, і жовта стрічка, якою поліція огороджує місце злочину, тріпоче й гойдається на краю прірви заввишки в п’ятнадцять поверхів.

Я прокидаюся на бетонній долівці. Колись тут була підлога з кленового дерева. Колись, до вибуху, на стінах висіли картини. Стояли шведські меблі. Усе це було до Тайлера.

Я одягнутий. Я сягаю рукою в кишеню й мацаю себе.

Нічого не бракує.

Переляканий, але цілий і здоровий.

Підійди до краю — п’ятнадцять поверхів над паркінгом — поглянь на вогні міста, поглянь на зорі — і тебе нема.

Усе це так далеко від нас.

Тут, нагорі, посеред безмежної ночі між Землею і зірками, я почуваюся, наче одне з тих звіряток у космосі.

Собаки.

Мавпи.

Люди.

Ти робиш те, чого тебе навчили, ото й усього. Смикаєш за важіль. Тиснеш кнопку. Не усвідомлюючи насправді анічогісінько з того, що робиш.

Світ збожеволів. Мій начальник мертвий. Дому в мене нема. Роботи нема. І причиною цього всього є я сам.

Нічого не лишилося.

Я перевищив свій кредит у банку.

Ступи за край.

Поліцейська стрічка тріпоче між мною і небуттям.

Ступи за край.

Що лишається в тебе?

Ступи за край.

Лишається Марла.

Стрибни за край.

Лишається Марла, вона вплуталась у все це й навіть не підозрює.

І вона любить тебе.

Вона любить Тайлера.

Вона не знає різниці.

Хтось має її попередити. Вибирайся звідси. Вибирайся. Вибирайся.

Рятуйся.

Ти спускаєшся ліфтом у вестибюль, а швейцар, якому ти ніколи не подобався, тепер усміхається тобі щербатим на три зуби ротом і каже:

— Доброго вечора, містере Дьорден! Викликати вам таксі? Як ви себе почуваєте? Все гаразд? Не бажаєте скористатися телефоном?

Ти телефонуєш Марлі до готелю «Ріджент».

Портьє з «Рідженту» каже:

— Зараз же з’єдную, містере Дьорден!

Марла бере слухавку.

Швейцар підслуховує в тебе за плечем. Портьє в «Рідженті», напевне, теж підслуховує. Нам треба поговорити, Марло, кажеш ти.

Марла відповідає:

— Гівна поїж.

Вона в небезпеці, кажеш ти. Вона має знати, що відбувається. Вам треба зустрітися. Поговорити.

— Де?

Нехай вона йде до того місця, де ми вперше зустрілися. Пам’ятаєш? Пригадай.

Куля білого цілющого світла. Семибрамний палац.

— Зрозуміла, — каже вона. — Буду там за двадцять хвилин.

Зустрінемося там.

Ти кладеш слухавку, а швейцар каже:

— Я можу викликати вам таксі, містере Дьорден. Довезе вас безкоштовно куди тільки забажаєте.

Хлопаки з бійцівського клубу стежать за тобою. Ні, відказуєш ти, такий чудовий вечір, я, мабуть, прогуляюся.

Вечір суботи, сьогодні в підвалі методистської церкви зібралися хворі на рак кишок. Коли ти приходиш, Марла вже тут.

Марла Зінґер, що курить свою цигарку. Марла Зінґер, що зводить очі під лоба. Марла Зінґер з підбитим оком.

Ти сідаєш на кошлатий килимок у коло для медитації навпроти Марли й намагаєшся викликати свою тварину сили, тим часом як Марла зиркає на тебе підбитим оком. Ти заплющуєш очі й медитуєш, шукаєш дорогу до семибрамного палацу і все одно відчуваєш на собі погляд Марли. Ти бавиш свою внутрішню дитину.

Марла пильно дивиться на тебе.

Настає час обіймів.

Розплющ очі.

Кожен має обрати собі пару.

Трьома швидкими кроками Марла перетинає приміщення й щосили ляскає мене по обличчю.

Звірте ваші найпотаємніші думки.

— Ти сучий виродок, шматок лайна! — каже Марла.

Усі довкола дивляться лише на нас.

Потім обидва кулаки Марли молотять мене звідусіль.

— Ти когось убив, — верещить вона. — Я ви´кликала поліцію, вони ось-ось тут будуть.

Я хапаю її зап’ястки й кажу, може, поліція й приїде, але певніше, що ні.

Марла викручується й каже, що поліція вже поспішає сюди, щоб підсмажити мене на електричному стільці так, щоб аж очі повилазили, або принаймні щоб зробити мені смертельну ін’єкцію.

Наче бджола вжалить.

Впорснуть велику дозу фенобарбіталу натрію, а потім вічний сон. Як у «Долині собак».

Марла каже, що бачила, як я сьогодні когось убив.

Якщо вона про мого начальника, кажу я, то я знаю, знаю, знаю, знаю, поліція знає, всі шукають мене, щоб засудити до смертельної ін’єкції, але начальника мого вбив Тайлер.

Так уже сталося, що в мене з Тайлером однакові відбитки пальців, але ніхто цього не розуміє.

— Гівна поїж, — каже Марла й тицяє мені своїм синцем під оком. — Тобі й твоїм послідовничкам подобається отримувати по пиці? Так от, торкнешся мене ще раз, і тобі кінець.

— Я бачила, як ти застрелив людину сьогодні ввечері, — каже Марла.

Та ні, кажу я, то була бомба, і це сталося вранці. Тайлер просвердлив дірку в моніторі комп’ютера й наповнив його бензином чи, може, димним порохом.

Усі хворі, зі справжнім раком кишок, стоять довкола й дивляться на нас.

— Ні, — каже Марла. — Я стежила за тобою до готелю «Прессман», ти був офіціантом там, на одній з цих вечірок із загадковим убивством.

На вечірці з загадковим убивством багатії, які приходять до готелю на гучну гулянку, поводяться, як в одній із детективних історій Агати Крісті. Десь між буденом[33] з маринованого лосося й сідлом оленя на якусь хвилю зникає світло і когось буцімто вбивають. Це має бути вдавана смерть, така собі розвага для всіх.

Решту вечірки гості впиваються, їдять консоме з мадерою й намагаються відгадати, хто ж серед них психопат-убивця.

Марла кричить:

— Ти застрелив спеціального представника мера з питань переробки сировини!

Спеціального представника мера з казна-яких питань застрелив Тайлер.

Марла каже:

— І раку в тебе ніякого нема!

Це стається так швидко.

Як клацнути пальцями.

Усі дивляться на нас.

У тебе теж немає ніякого раку, кричу я.

— Два роки він ходить сюди, — верещить Марла, — а сам ні на що не хворий!

Я намагаюся врятувати тебе!

— Що? Чому б це мене треба було рятувати?

Тому що ти стежила за мною. Тому