Читати книгу - "Засліплення"

Убивця пригнічена й не виявляє ознак життя. Він при повній уніформі постає перед суддями й пояснює, як це треба робити. Він — головний свідок на сенсаційному процесі. Прокурор живе тільки його коштом. Як тільки вбивця потрапила до інших рук, вона відмовилася від усіх своїх свідчень.

— Панове! — починає він своїм гучним голосом, і журналісти занотовують кожнісіньке його слово. — Людина потребує відповідного обходження. Злочинець — теж усього-на-всього людина. Я вже давно на пенсії. На дозвіллі вивчаю звичаї та звички, душу цих, так би мовити, суб’єктів. Якщо ви обійдетесь із суб’єктом добре, вбивця зізнається, що скоїла злочин. Але застерігаю вас, панове: якщо ви обходитиметесь із суб’єктом погано, вбивця все нахабно заперечуватиме, і суд змушений буде шукати додаткові докази. У цьому сенсаційному процесі в справі про вбивство ви можете покластися на мене. Панове, я — свідок звинувачення. Одначе я питаю вас, панове: скільки всього таких свідків? Тільки я один! А тепер слухайте уважно. Це робиться не так просто, як ви собі гадаєте. Спершу в тебе прокидаються сумніви. Далі, нічого не кажучи, добре придивляєшся до злочинниці. На сходах мимохідь заводиш розмову:

— Жорстокий чоловік.

Коли сторож прибрав такого привітного вигляду, Терезу пойняв моторошний страх. Вона не могла збагнути переміну, що сталася з цим чоловіком. Вона ладна була зробити все, аби лиш він знов заричав. Зазвичай сторож важко ступав попереду, але тепер улесливо тюпав поруч і коли вдруге підбадьорливо запитав: «Жорстокий чоловік?», вона й далі не могла зрозуміти, кого він має на увазі. Загалом розуміти сторожа було не важко. Щоб повернути його до звичного настрою, вона відповіла:

— Атож.

Він підштовхнув Терезу ліктем і, не зводячи з неї хитрого й ненастирливого погляду, всім своїм тілом закликав її до захисту від свого жорстокого чоловіка.

— Тоді треба захищатись.

— Атож.

— Бо все може статися.

— Атож.

— Не встигнеш і оком змигнути, а людини вже немає.

— Атож, немає.

— Це обставини, які пом’якшують провину.

— Обставини.

— Винен він.

— Він.

— Про заповіт забув.

— Куди ж пак.

— Людині треба на щось жити.

— На щось жити.

— Можна й без отрути.

Цієї хвилини Тереза думала про те саме. Вона не зронила більше жодного слова. Вона хотіла сказати: «Цікавий чоловік мене вмовляв, але я впиралася». Відразу матимеш клопіт з поліцією. Ту ж мить вона пригадала, що сторож і сам з поліції. Цей знає про все. Зараз він скаже: «Отруювати не можна. Навіщо ви це зробили?» Вона не дозволить, щоб з нею так розмовляли. Винен цікавий чоловік. Звати його пан Вульґер, він простий службовець у фірмі «Велетель і мати». Спершу він захотів прийти рівно о чверть на першу, щоб не дати їй спокою. Потім сказав, що візьме сокиру й заб’є її чоловіка, коли той спатиме. Вона ні на що не приставала, і на отруєння теж, а тепер ось маєш клопіт. Хіба вона винна, що чоловік помер? На заповіт вона має право. Все належить їй. Вона в його помешканні днювала й ночувала, гнула спину для нього, як служниця. Його ж не можна було залишити самого вдома. Один раз вийшла, щоб купити йому спальню, він-бо в меблі нічого не тямить. То він вилазить на драбину й убивається на смерть. Їй, звісно ж, його шкода. Чи, може, дружинам до спадщини вже зась?

З поверха на поверх до неї помалу поверталася її хоробрість. Тереза переконувалась у тому, що не винна. Поліції тут нема чого робити. Двері помешкання вона відчинила як господарка всіх цінностей, що тут були. Погляду сторожа не уникла та безтурботність, яку вона раптом знов напустила на себе. У нього це їй не допоможе. Вона зізналася. Він наперед тішився ставкою віч-на-віч убивці й жертви. Вона пропустила його вперед. Він подякував, хитро підморгнув і вже не спускав її з ока.

Він зрозумів усе з першого погляду, щойно став на порозі кабінету. Драбину вона поклала на трупа потім. Його цим не обдуриш. Він у такому ділі тямить.

— І ось підходжу я, панове, до місця злочину. Я звертаюся до вбивці й кажу їй: «Поможіть мені прибрати драбину!» Адже ви не думаєте, що я не підніму драбини й сам. — І він демонструє свої м’язи. — Я хотів лише подивитись, яке обличчя буде у звинуваченої. Обличчя — це головне. На ньому видно все. Людина завжди має щось на обличчі!

Ще виголошуючи цю промову, сторож завважив, що драбина заворушилась. Він вражено закляк. На мить йому стало шкода, що професор живий. Передсмертні слова професора могли значною мірою позбавити головного свідка його блиску. Офіційною ходою цей підійшов до драбини й підняв її однією рукою.

Кін щойно повернувся до тями й тепер корчився від болю. Він спробував підвестись, але це йому не вдалося.

— До смерти йому ще ого-го скільки! — процідив крізь зуби сторож, знов той самий, і допоміг професорові звестися на ноги.

Тереза не йняла віри власним очам. Аж коли Кін, згорбившись, та все ж довший від своєї опори, став перед нею, Терезою, й промовив: «Клята драбина!», вона зрозуміла, що він живий.

— Це підлість! — заверещала вона. — Так не роблять! Порядний чоловік! Ну, перепрошую! Можна було подумати!

— Цить, лайно собаче! — урвав сторож її бурхливі нарікання. — Катай по лікаря. А я поки що покладу його до ліжка.

Він перекинув худющого професора собі через плече й поніс до передпокою, де серед решти меблів було й ліжко. Поки він роздягав Кіна, той раз у раз пояснював:

— Я не зомлів, я не зомлів. — Він не міг змиритися з тим, що на якийсь час утратив свідомість.

— І де в такого кістяка м’язи? — запитав сам себе сторож і похитав головою. Йому було так шкода цього бідолашного кістяка, що він забув свою горду мрію про судовий процес.

Тереза тим часом пішла по лікаря. Надворі вона помалу заспокоїлася. Три кімнати належали їй, вона мала цьому письмове підтвердження. Тільки вряди-годи ще тихенько схлипувала:

— Хіба так роблять — щоб жити, коли ти помер. Хіба так роблять?

Хворий у ліжку

Цілих півтора місяця після того нещасливого випадку Кін пролежав у ліжку. Лікар, уже вкотре оглянувши його, відвів дружину вбік і сказав:

— Тепер від вашого