Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

Тієї ночі батько лежав на канапі під вовняною ковдрою. Я приніс йому гарячого чаю та смаженого мигдалю. Обхопив його за спину і якось аж надто легко підняв. Батькова лопатка під моїми пальцями за відчуттями нагадувала пташине крило. Натягнув ковдру йому на груди, тонка посіріла шкіра була напнута на ребрах.

— Баба, чи можу я ще щось для тебе зробити?

— Ні, бачєм. Дякую.

Я сів поруч.

— Тоді можна спитати, чи зробиш ти дещо для мене? Якщо не надто виснажений.

— Що?

— Прошу тебе про хастеґярі. Будь ласка, попроси в генерала Тагері руку його доньки.

Сухі губи баби розтягнулися в усмішці. Мов зелена цятка на зів’ялому листку.

— Ти певен?

— Певніший, ніж будь-коли щодо будь-чого.

— Ти все обдумав?

— Балєй, баба.

— Тоді подай-но мені телефон. І маленький записник.

Я моргнув.

— Зараз?

— А коли?

Я всміхнувся.

— Гаразд.

Подав батькові телефон і його маленький чорний записник, у який баба занотовував номери афганських друзів. Він знайшов там Тагері. Набрав. Підніс слухавку до вуха. Серце у мене в грудях виконувало танцювальні піруети.

— Джамілє-джан? Солям алєйкум, — сказав батько. Представився. Пауза. — Значно краще, дякую. Так люб’язно з вашого боку, що ви до мене навідалися, — певний час він слухав. Кивав. — Я запам’ятаю, дякую. Генерал-сагіб удома? — пауза. — Дякую.

Батько зиркнув на мене. Мені чомусь хотілося сміятись. Або кричати. Я підніс кулак до рота і вкусив себе за нього. Баба тихенько пирхнув носом.

— Генерале-сагіб, салям алєйкум... Так, значно, значно краще... Балєй... Ви такі люб’язні. Генерале-сагіб, я зателефонував, щоб запитати, чи можна завтра вранці навідатися до вас із ханум Тагері? У поважній справі... Так... Об одинадцятій було б чудово. До зустрічі. Хода гафез.

Він поклав слухавку. Ми перезирнулися. Я захихотів. Баба теж.

Батько зачесав назад зволожене волосся. Я допоміг йому вдягнути білу сорочку та зав’язав краватку, зауваживши порожній простір між застібнутим коміром і шиєю. Тоді подумав, скільки таких порожніх місць залишить по собі баба, коли відійде, і ледве змусив себе відволіктися від цієї думки. Він ще не відійшов. Поки що. І сьогодні треба думати про хороше. Піджак з коричневого костюма, в якому баба був на моєму випускному, тепер на ньому висів — тато аж так вичах. Довелося підкотити рукави. Я нахилився та зав’язав йому шнурівки.

Тагері мешкали в невеликому одноповерховому будинку в спальному районі Фрімонта, відомому тим, що там жило чимало афганців. Будинок мав еркерні вікна, похилий дах і прибудований ґанок, на якому я помітив герань у горщиках. На доріжці був припаркований сірий генералів бус.

Я допоміг батькові вийти з нашого «форда» і шуснув назад за кермо. Він зазирнув у пасажирське вікно.

— Сиди вдома, я зателефоную за годину.

— Добре, баба, — сказав я. — Щасти тобі.

Він усміхнувся.

Я поїхав. У дзеркало заднього огляду побачив, як баба шкутильгає доріжкою до Тагері, щоб виконати свій останній батьківський обов’язок.

Я міряв кроками вітальню нашого помешкання, чекаючи на дзвінок баби. П’ятнадцять кроків завдовжки. Десять з половиною завширшки. А якщо генерал скаже ні? А якщо він мене ненавидить? Я раз у раз навідувався в кухню та зиркав на годинник, що на духовці.

Телефон задзвонив майже опівдні. Баба.

— Ну?

— Генерал погодився.

Я шумно видихнув. Сів. У мене трусилися руки.

— Справді?

— Так, але Сорая-джан нагорі у своїй кімнаті. Вона спершу хоче з тобою поговорити.

— Добре.

Баба щось комусь сказав, а потім поклав слухавку, і я почув подвійне клацання.

— Аміре? — голос Сораї.

— Солям.

— Батько сказав «так».

— Знаю, — відповів я. Змінив руку. Всміхнувся. — Я такий щасливий, навіть не знаю, що й сказати.

— Я теж щаслива, Аміре. Аж... не віриться, що все це насправді.

Я засміявся.

— Точно.

— Послухай, — сказала вона. — Хочу дещо тобі розповісти. Ти повинен дізнатися, перш ніж...

— Мені байдуже, хай там що.

— Ти повинен знати. Я не хочу, щоб ми розпочинали з таємниць. І краще ти дізнаєшся про це від мене.

— Якщо тобі полегшає, розповідай. Але нічого не зміниться.

На тому кінці запала тривала тиша.

— Коли ми жили у Вірджинії, я втекла з одним афганцем. Мені тоді було вісімнадцять... я була бунтівна... дурна і... Він сидів на наркотиках... Ми жили разом майже місяць. Усі афганці Вірджинії це обговорювали... Падар таки знайшов нас. З’явився в дверях і... примусив мене повернутися додому. Я була в істериці. Кричала. Верещала. Казала, що ненавиджу його. Хай там як, я повернулася додому і... — вона плакала. — Вибач...

Я почув, що Сорая відклала слухавку. Висякала носа.

— Вибач, — вона знову заговорила, її голос трохи захрип. — Коли я повернулася додому, то побачила, що в мами стався напад — права половина її обличчя була паралізована і... я почувалася винною. Вона цього не заслужила! Невдовзі після того падар перевіз нас у Каліфорнію.

Запала тиша.

— І як ви з батьком тепер? — запитав я.

— Між нами завжди були якісь непорозуміння, і досі є, та я вдячна, що він прийшов по мене того дня. Я вважаю, що батько мене врятував, — Сорая ненадовго замовкла. — То як, тебе бентежить те, що я розповіла?

— Трохи, — відповів я. Тому що тепер був винен їй правду. Не міг збрехати, сказавши, що мою гордість, мою іфтіхар, зовсім не шпигнуло те, що вона вже була з чоловіком, а я так і не вклав у ліжко жодної жінки. Мене це таки трохи непокоїло, однак я розмірковував кілька тижнів, і лише тоді попросив бабу про хастеґярі. І врешті-решт завжди приходив до того самого запитання: як можу я, саме я, дорікати комусь за його чи її минуле?

— Бентежить настільки, що ти передумав?

— Ні, Сорає. Зовсім ні, — відказав я. — Хай би що ти розказала, нічого не зміниться. Я хочу, щоб ми одружилися.

Вона знову зайшлася слізьми.

Я заздрив Сораї. Її таємниця виринула. Вона розказана. З нею покінчено. Я розтулив рота і мало не розповів Сораї, як зрадив Гассана, збрехав, підставивши його, і зруйнував сорокарічні стосунки між бабою