Читати книгу - "На зарослих стежках"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Як висновок суд вважає за необхідне зауважити, що Гамсун восени 1944-го і взимку 1945 року проходив обстеження у психіатричній клініці. У медичному висновку <...> значиться, що Кнут Гамсун не є психічно хворим і не був ним під час війни. <...> Суд не бачить підстав вважати, ніби Гамсун не розумів, що робить, та був позбавлений можливості оцінювати власні дії. <...> У висновку написано: «Без сумніву, що поведінка Гамсун могла бути інакшою, якби він добре чув і мав змогу самостійно стежити за думками і настроями суспільства. Крім того, з 1942 року він хворів на атеросклероз, а у квітні 1942 року мав перший крововилив у мозок. У цей час він легко піддавався чужим впливам і не міг їм протидіяти. Після крововиливу в нього сталася афазія (втрата мови), що також вплинуло на його здатність судити самостійно і протистояти нацистській пропаганді».
Враховуючи усе вищезазначене, суд зменшує штраф до 425 000 крон.
За винятком вищевказаних розбіжностей суд виніс вирок одноголосно.
Переклав
Анатолій Болабольченко
Гамсун, голод і колаборанство
Стаття Євгена Маланюка «Кнут Гамсун», написана з нагоди смерті норвезького письменника, мала друкуватись у журналі «Київ», що його на початку 50-х років видавав у Філадельфії Богдан Романенчук, але, очевидно, чисто випадково, вона «примкнулася» до рукопису іншої Маланюкової статті, перед тим надрукованої в «Києві», і так пролежала чверть віку, коли Романенчук віднайшов її при перегляді журнального архіву й умістив у філадельфійському квартальнику «Українська книга», № 3 за 1977 рік. (До речі, існує й інший, трохи відмінний змістом і менший обсягом, варіант статті під назвою «Пригадка», опублікований 1966 р. в другому томі «Книги спостережень» Маланюка).
Ця щироемоційна стаття цікава тільки тим, що вона звучить немов прощальне слово представника другого вже українського покоління, яке відчувало на собі приплив життєдайних сил від молодого скандинавського «обудження» (використовуємо Маланюків термін, вжитий, щоправда, стосовно України) з кінця ХІХ сторіччя, — до одного з найчільніших його діячів, прозаїка й драматурга Кнута Гамсуна (1859–1952). Гамсунові випало бути в числі найактивніше перекладуваних в Україні західних письменників: до кінця 20-х років у нас вийшло більше десятка його книжок, що можна вважати доволі презентабельним, як на вимушено куці спроможності українського друку. 1930 року в Державному видавництві України побачив світ навіть другий том запланованого кількатомника Гамсуна — хоча на тому томі (даруйте мимовільний каламбур!) усе й обмежилося. Принагідно зазначимо, що прикметним для бурхливого зростання перекладних публікацій на Східній Україні у відродженську смугу другої половини 20-х років було започаткування низки багатотомних збірок творів провідних західних майстрів слова: Ґ. Флобера, Е. Золя, Ґі де Мопассана, А. Франса, Г. Веллса, Б. Шова, Дж. Конрада, Дж. Лондона, Г. Ібсена та ще декого, — але жодне з них не завершилося через погромні 30-ті роки. Відсоток перекладних видань тоді в кілька разів зменшився, та ще й перехилився в бік тлумачень з «великосусідської», різко звузився діапазон перекладуваних авторів і творів, панівними стали агіткові одноденки, давніші перекладачі здебільшого були репресовані, а новіші — хто «хоч», хто «не хоч» — зводили мову на рівень мертвотної кальки, коли за орієнтир якийсь час навіть правив перший дико-зросійщений псевдопереклад «Краткого курса истории ВКП(б)» 1938 року. Гамсун відтоді «зник» з України на сім десятків років — спочатку як просто позасоцреаліст, а по війні вже як колабораціоніст.
Отож — повертаючись до статті Маланюка — повторимо, що цікава вона не лише своїм суто літературним аспектом, а й тим, що заторкує проблему політичного колаборантства. Творчість Гамсуна, як слушно зауважує Маланюк, передувала — ба й протистояла — «роботизації» людини і «першому видиву концетраку» (концтабору). Якщо в плані творення й множення роботів перед вів капіталістично-експлуататорський захід, то щодо модерних концентраків усіх перекрив «визвольний» — у більшовицькому розумінні — схід. До перших очевидців цієї «визвольної» практики належали й норвежці: знаменитий дослідник Арктики Фритьйоф Нансен (1861–1930) та одіозно знаменитий політик Відкун Квіслінґ (1887–1945), прізвище якого прислужилося для появи синоніма до колаборантства стосовно гітлерівського райху (синонім цей прикладувано було й до Гамсуна, хоч — як нині з’ясовують норвезькі науковці — підстави для цього були перебільшені в перші повоєнні роки).
Тепер дозволимо собі зробити «ліричний відступ» на тему передісторії колаборантства, який, однак, мав би радше називатись «трагічним відступом», бо йтиметься в ньому про голод, що його Гамсун в однойменному романі переконливо змалював зі свого персонального досвіду, а земляки Гамсунові побачили в натуральному бутті цілої нації.
Річ у тому, що В. Квіслінґ, — у 30-ті роки засновник норвезької партії, близької за ідеологією до німецького націонал-соціалізму, і на початку 40-х років керівник пронімецької влади в окупованій гітлерівцями Норвегії, — об’єктивно мусив би завдячувати зародок свого колаборантського духу не кому іншому, як Совєтській Росії з Совєтською Україною вкупі. Бувши професійним військовиком, капітан Квіслінґ замолоду багато років прожив у російських столицях, де працював на провідних посадах у норвезькому посольстві; він був свідком перебігу революційних подій і подальшого більшовицького порядкування, в т.ч. і в Україні під час голодомору початку 20-х років та й пізніше. У 1922-1923 роках Квіслінґ мав осідок у Харкові, тодішній столиці УСРР, як повноважний представник гуманітарної місії Ф. Нансена в Україні і в Криму. Він чимало зробив для порятунку людей від голодної смерті на українському Причорномор’ї, чим заслужив на вдячну пам’ять з боку українців — незалежно, яка там була друга половина його біографії.
Тогочасні урядові чинники в Москві й Харкові довго не визнавали факту масового голоду на півдні України, ураженому посухою 1921 року, зосередивши всі свої зусилля і кличі до заходу про допомогу виключно на проблемі Надволжя, де голод розбуявся трохи раніше. Співробітникам західних гуманітарних організацій взагалі в Україну не було доступу — аж доти, коли вже зняли лемент низові офіційні органи, приголомшені десятками тисяч смертей у південноукраїнських губерніях, до того ще й переобтяжених безліччю втікачів з голодних над — волзьких країв. Промовисте повідомлення на цю тему знаходимо в тогочасній пресі: женевський комітет допомоги Росії приймає оплачені посилки для голодуючих «у всі місцевості Росії, крім України»[56].
Під цим оглядом дуже цікаве свідчення Квіслінґа в документі, датованому «Харків, 22 березня 1922 р.» і надрукованому через місяць у Женеві
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На зарослих стежках», після закриття браузера.