Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Це визнавало навіть ОГПУ Один з чекістів з певною тривогою відзначав, що «через відсутність пояснювальної роботи серед мас деякі бідняки і середняки співчували куркулям або не виявляли ненависті, а в окремих випадках навіть жаліли, пропонуючи їм житло та матеріальну і фізичну допомогу». В одному селі співробітники ОГПУ стали свідками, як «50 бідняків разом із куркулями плакали під час розкуркулення. Вони не чинили опору, але допомагали куркулям зібрати свої речі та знайти житло».[427]

Спостереження чекіста за селянами, котрі «разом із куркулями плакали», і незабаром допомогли знайти їм дах над головою, були красномовним свідченням того, що «масова роз’яснювальна робота» — пропаганда ненависті — не завжди спрацьовувала. Але ці спостереження також довели, що навіть в умовах насильства та істерії деяким людям у деяких селах вдавалося зберегти людяність.

Доля «куркулів» після того, як їх внесли до списків ворогів та конфіскували майно, складалася по-різному. Одним дозволяли залишатися в своєму селі, де їм виділяли найгіршу й важкодоступну землю. Якщо вони й надалі відмовлялися вступити до колгоспу, в них відбирали реманент і худобу. Їх, як і інших селян, які відмовлялися вступати до колгоспу, називали одноосібниками або індусами — слова, що згодом сприйматимуть як образи або звинувачення.[428] Коли почався голод, саме ці селяни стали одними з найперших його жертв.

Щоб «куркулі» не могли скористатися допомогою родичів або друзів, окремих з них переселяли на малопридатні для сільського господарства землі в іншу частину свого ж району або за межі України. Родину Генріха Підвисоцького вислали на Урал: «Літо там прожили, а майже всю осінь пішки йшли назад».[429] Наприкінці 1930 року Раднарком УСРР наказав виселяти розкуркулених селян до «найвіддаленіших і найменш придатних» земель в межах республіки.[430]

Щоб уникнути такої долі, багато людей тікало. У деяких випадках сусіди або сільські керівники сприяли їм у продажу їхнього майна, або навіть таємно допомагали зібратися.[431] Багато втікачів, якщо була змога, перебиралися до міст. Близько 10 мільйонів селян протягом 1928–1932 років влаштувались працювати на заводах і фабриках. Відірвані від землі внаслідок колективізації та розкуркулення, багато з них, якщо не більшість, шукали кращої долі на виробництві.[432] Якщо два роки тому в містах було багато безробітних, то в 1930 році заводи, намагаючись виконати плани першої п’ятирічки, брали на роботу всіх охочих і не звертали уваги на їхнє соціальне походження.

Для «куркулів» з України очевидним місцем для втечі став Донбас. Ця місцевість давала надію втікачам на порятунок та початок нового життя, як у свій час стала пристановищем для козаків та шукачів кращої долі. Донбас прискорено розвивався. За царату цей регіон приваблював кріпаків, що тікали від панів, релігійних дисидентів, а також злочинців і нелегальних підприємців.[433] До 1930 року для всіх, хто намагався приховати своє «куркульське» походження, Донбас видавався цілком придатним пунктом призначення. Олександр Гончаренко пізніше згадував, як, уникаючи арешту, він «ховався» на Донбасі. «Всі знали, — писав він, — там за куркулями, чи за тими, що втікають і звідтіля, там не шукають». Гончаренко був переконаний, що так чинили навмисно: радянській владі були потрібні робітники на заводах, у той час як «голота, біднота» мали працювати в колгоспах.[434] Навіть після введення в дію закону, що вимагав у селян наявності дозволу на проживання в місті, на Донбасі інколи було можливо вирішити це питання в обхід правил. Робота на шахтах та у важкій промисловості була складною й небезпечною, тому керівництво інколи заплющувало очі на минуле своїх робітників.[435]

Деякі керівники таки брали «куркулів» на облік. У Миколаївській області представники влади зафіксували від’їзд 172 «куркульських родин» на Донбас, де вони «жили в простих квартирах і проводили антирадянську пропаганду серед робітників». На Сумщині сотні «куркулів» потрапили під нагляд після того, коли вони «відмовилися» засівати власну землю, залишили господарства та втекли, попередньо нібито зіпсувавши свою сільськогосподарську техніку.[436]

Проте значна кількість «куркулів» з України та інших зернових регіонів опинилися набагато далі від дому. Між 1930 і 1933 роками понад 2 мільйона селян були виселені до Сибіру, північної Росії, Центральної Азії та інших малонаселених регіонів Радянського Союзу. Там вони жили в «спеціальних поселеннях», котрі їм не дозволяли залишати.[437] Історія великого переселення цих людей — це окрема від колективізації й голоду історія, хоча й не менш трагічна. Це переселення було першим і найбільш хаотичним з кількох радянських депортацій 1930–1940 років. Цілі родини садовили в дерев’яні вантажні вагони, в яких вони долали тисячі кілометрів, а потім людей викидали у відкритих полях, без їжі або даху над головою, тому що про їх розміщення ніхто не піклувався. Інших відвозили до сіл у Центральній Азії, де місцеві казахи інколи допомагали підозрілим прибульцям, а інколи ні. Багато людей помирало під час подорожі або протягом першої зими, до того ж їхні поселення не мали прямого зв’язку із зовнішнім світом.

Майже повсюди умови проживання в спецпоселеннях були найпримітивнішими, якщо це можна було назвати умовами, а місцеві керівники — неорганізованими та недбалими. Як згадував один ув’язнений, по прибутті в одне поселення, що пізніше стало трудовим табором в Архангельській області, вони не побачили «ні бараків, ні села. Були лише намети для охоронців і для обладнання. Нас було небагато, можливо півтори тисячі. Більшість — це селяни середнього віку, колишні куркулі. І злочинці».[438] У лютому 1930 року Політбюро терміново обговорило факт непідготовленості Сибіру до прийняття такої великої кількості в’язнів, не кажучи про жінок і дітей. Було вирішено, що ОГПУ буде ділити депортованих на три «черги», перша кількістю не більш як 60 тисяч сімей. Україна, Білорусь та інші регіони з великою кількістю «куркулів» мали узгодити свої дії з управлінням.[439]

Тим часом, завдяки тисячам депортованих «куркулів» швидко зростала радянська система трудових таборів, котра згодом стане відома як ГУЛАГ. Між 1930 і 1933 роком щонайменше 100 000 «куркулів» потрапили саме в ГУЛАГ, і, щоб їх розмістити, систему розвивали.[440] У цей час досить невелику групу «політичних» таборів на Соловецьких островах розширили на північ та схід. Під керівництвом ОГПУ, ГУЛАГ розпочав нову серію амбітних промислових проектів: Біломорканал, вугільні шахти у Воркуті, золоті копальні на Колимі. Діяльність усіх цих підприємств стала можливою завдяки раптовій появі достатньої кількості в’язнів.[441] І навпаки, у деяких регіонах честолюбні місцеві керівники намагалися збільшити чисельність ув’язнених