Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

були не просто образи. З початком розкуркулення ця отруйна риторика мала відчутні наслідки: коли селянина називали «куркулем», він автоматично ставав зрадником, ворогом і не громадянином. Він втрачав право власності, легальний статус, свій дім і місце роботи. Його майно йому більше не належало; зазвичай за цим наступала конфіскація. Актив разом з агітаторами та міліцією могли забрати хату та інші будівлі, реманент, худобу і робили це абсолютно безкарно.

Матеріальна база новостворених колгоспів була результатом масового грабунку більш заможних селян. В одному звіті керівників Колгоспцентру в лютому 1930 року схвально говорять про застосування «рішучих методів» у боротьбі з «куркулями» — «конфіскацію куркульської власності... засобів виробництва, техніки, худоби та кормів. Будівлі куркулів використовують громадські організації, або працівники господарства як гуртожитки».[413]

На практиці розкуркулення перетворилося на грабунок. Деяку «куркульську власність» після конфіскації продавали на відкритих торгах. Одяг та різні дрібні речі складали на вози, розташовані на сільських майданах, а односельців закликали купувати колишнє майно сусідів:

Наче зараз бачу картину, що врізалась тоді в мою дитячу свідомість: перед сільрадою дівка-комсомолка веде «торг». Візьме якусь кофтину з купи майна, відібраного у розкуркулених, тріпне тою кофтиною і питає: «Хто скільки за цю вещ дає?»[414]

Проте більшість речей просто розкрадали. В одному селі на Харківщині «розкуркулили» одразу дванадцять господарств. Відбувалось усе так: натовп з 400 осіб під червоними прапорами рушив до обійсть селян, які значилися в списках на розкуркулення. Вони прийшли, розібрали хати та взяли все, що хотіли. Один з ватажків зняв шапку і кожух з «куркуля», тут же вбрався в них і пішов.[415] В іншому селі голова колгоспу та актив просто поділили конфісковані речі між собою.[416] Хтось, на згадку про минуле, назвав цей вид грабунку «воєнним комунізмом».[417]

Часто конфіскація була швидкою і насильницькою. На Чернігівщині місцеві бригади викинули селянську родину на вулицю посеред зими. Роздягнених людей привели до холодної хати, у котрій вони мали відтепер жити.[418] У Березнегуватському районі дванадцятирічну дівчину залишили у самій сорочці, з іншої дівчини, котра була в самій сорочці, зняли панталони. Одяг стягли навіть з немовляти і матері, яких викинули на вулицю, а коли жінка попросила в них хоча б рядно, їй відмовили.[419]

В інших випадках розкуркулення розтягувалось на кілька місяців. Коли один селянин відмовився вступити до місцевого колгоспу, керівництво змусило його за це заплатити: «А тоді почали накладати на нас ті податки. А тоді більше і більше накладають. Значить, уже й коров, а вони масла накладають, і вони сир, і молоко — а вже нема з чого!» Коли в родини нічого не залишилося, бригадири приїхали забрати «остатки»:

А пізніше почали закраму витрушувати. Закраму, це значить де засіки були — де зерно засипали. То під’їжджали тими підводами й нагружали й забирали то все. Забрали те, а тоді почали забирати таке як одежу. Поступово все йшло... Тоді позабирали вже те, що ми надівали, що надівали в зимі: кожухи там, чи якісь ті свити були, чи щось. То все позабирали. Тоді почали роздягати.

Згодом активісти викинули родину з хати посеред зими, батька ув’язнили, а кілька дітей і старі пізніше померли від голоду.[420]

У деяких випадках експопріація проводилася накладанням високих податків, оформлених заднім числом. Один селянин передав власну худобу до колгоспу. Попрацювавши рік, він вирішив забрати корів назад: його діти голодували — було потрібно молоко. Йому дозволили забрати худобу, але наступного дня запропонували заплатити високі податки, котрі призначено сплачувати «індивідуальним» господарствам. Щоб зібрати кошти на сплату податків, селянин повинен був продати корову, двох кіз і дещо з одягу. Податки продовжували зростати, і згодом родина була змушена продати хату і перебратися до сараю, де вони спали на сіні. Урешті-решт вони втекли, і поступово призвичаїлись до життя в Ленінграді.[421]

Проведення колективізації супроводжувала пропагандистська кампанія. Там, де хід колективізації сповільнювався, інколи залучали частини Червоної армії. Військові крокували вулицями, проводили тренування, стріляли в повітря. Або селом проносилася кавалерія. Іноді з’являлися бригади міського агітпропу, «кілька сотень людей з сусідніх міст [марширували] акуратними колонами..., звичайні заводські робітники, студенти, офісні працівники, їх надсилали, щоб показати селянам підтримку колективізації міським населенням. Вони привозили пропагандистські фільми, ставили вистави і постійно кричали».[422] Окрім демонстрації солідарності між містом і селом, присутність робітників також підкреслювала марність і безглуздість опору. Селяни повинні були зрозуміти, що робітники міста також підтримують колективізацію, й не стануть їм союзниками для спротиву колгоспам.

Під тиском вимог стосовно виконання плану хлібозаготівель, натхненні й застрашені пропагандою, комісії або бригади з колективізації часто вдавалися до відвертого залякування та катування. І мемуари, й архіви рясніють прикладами «переконування», що включали погрози, переслідування та фізичне насильство. В одному російському селі бригада зґвалтувала двох «куркульок» і змусила старого танцювати і співати перед тим, як жорстоко його побити. В іншому російському селі роздягнули й роззули старого чоловіка, й невдовзі наказали йому ходити навколо кімнати, доки він не впав знеможений. Звіт ОГПУ також розповів про інші види тортур: «У селі Ново-Олександрівка секретар комсомольського осередку Єрохін змусив середняка затягнути зашморг на своїй шиї. Коли селянин почав задихатися, секретар знущався з нього, приказуючи: “На воду, пий!”»[423]

Син ще одного «куркуля» з Полтавщини пригадував, як його батька зачинили в холодній коморі, не давали три дні їсти й пити. Він ковтав сніг, що набивався крізь шпарини. На третій день погодився вступити до колгоспу.[424] В Сумській області місцева бригада влаштувала свій штаб у хаті одного селянина. Вони сиділи за столом у великій кімнаті, поклавши перед собою револьвер без кобури. Селян, незгодних вступати в колгосп, по черзі викликали до штабу. Усім, хто не хотів писати заяву на вступ, погрожували зброєю, і якщо це не спрацьовувало, писали на кожусі крейдою або вугіллям «злісний непостачальник хліба державі» і замикали в холодній на іншому хуторі.[425]

Також було багато випадків жорстоких знущань. В одному селі бригада спалила хату, в якій жили дві дівчинки, котрі щойно осиротіли. Старша дівчинка пішла працювати в колгосп, а звідтіля її не відпустили доглядати за важко хворою сестрою. Ніхто не виявив жодного співчуття до сиріт. Натомість сусіди розібрали рештки хати на дрова і розтягли останні речі, які сестри змогли врятувати.[426]

Водночас такі екстремальні обставини, що в багатьох породжували страх та ненависть, іншим додавали сміливості, спонукали їх