Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

злочин повинен відбутись о 8: 12, коли в нього буде алібі. Його єдина небезпека – це куля, яка точно лежить десь біля гонга і яку він не встигає забрати. Коли ми всі йдемо до кабінету, він її піднімає. Думає, що в такий напружений момент ніхто не помітить. Але я, я помічаю все! Я запитую його про це. Він якусь хвилину роздумує, а потім розігрує комедію! Він натякає, що підібрав шовковий пуп’янок, грає роль закоханого молодого чоловіка, що захищає даму серця. О, він дуже розумний, і якби ви не зривали маргаритки…

– Я не розумію, до чого тут вони.

– Не розумієте? Слухайте: на клумбі було лише чотири сліди, але коли ви збирали квіти, то мали б залишити набагато більше. Тому в проміжку між тим, як ви збирали квіти й коли повернулися за пуп’янком, хтось розрівняв клумбу. Це не садівник – той не працює після сьомої. Значить, це мав бути той, хто винен, то мав бути вбивця. Убивство було скоєне до того, як пролунав постріл.

– Але чому ніхто не почув справжнього пострілу? – запитав Гаррі.

– Глушник. Це доведуть, як і те, що револьвер кинули в кущі.

– Який ризик!

– Чому ризик? Усі були нагорі, одягалися до вечері. Це був дуже вдалий момент. Єдиною перешкодою була куля, проте навіть це, як він уважав, минуло добре.

Пуаро витягнув її.

– Він кинув її під дзеркало, коли ми з містером Дейлгаузом оглядали вікно.

– Ой! – Діана повернулася до Маршалла. – Джоне, одружуйся зі мною й забери мене звідси.

Барлінґ кашлянув.

– Моя дорога Діано, за умовами заповіту мого друга …

– Чхати я на них хотіла, – плакала дівчина. – Ми можемо малювати малюнки на асфальті.

– Немає потреби це робити, – сказав Гаррі. – Ді, ми поділимося порівну. Я не збираюся привласнювати все тільки тому, що в дядька були бзики.

Раптово почувся крик. Місіс Літчем Роше схопилася на ноги.

– Містере Пуаро! Дзеркало… Він же навмисне розбив його.

– Так, мадам.

– Ой! – Вона дивилася на детектива. – Але ж розбити дзеркало – до нещастя.

– Для містера Джефрі Кіна це ще й яке нещастя, – бадьоро сказав Пуаро.

Пісенька про шість пенсів

Сер Едвард Паллісер, королівський адвокат, жив у будинку номер дев’ять на вулиці Королеви Анни. Вулиця та була тупиком. У самому серці Вестмінстера, тут якось вдалося зберегти ту спокійну старосвітську атмосферу, що надто вирізнялася з безладу двадцятого століття. І це надзвичайно влаштовувало сера Едварда Паллісера.

Чоловік був одним із найвидатніших адвокатів з кримінального права свого часу, але тепер відійшов від справ і розважався тим, що зібрав чудову кримінологічну бібліотеку. Також він був автором праці «Спогади знаменитих злочинців».

Того вечора сер Едвард сидів перед каміном у своїй бібліотеці, посьорбуючи чудову чорну каву та похитуючи головою над томиком Ломброзо. Такі геніальні теорії – і повністю застарілі.

Двері тихо відчинилися, і по масивному ворсистому килиму до нього підійшов вишколений дворецький, що стримано прошепотів:

– Сер, вас бажає бачити молода леді.

– Молода леді? – здивувався сер Едвард.

То була надто незвична подія. Він було подумав, що то, мабуть, його небога, Етель, але ж у такому разі Армор так би й сказав.

– Леді не відрекомендувалася? – обережно перепитав адвокат.

– Ні, сер, та вона впевнена, що ви захочете побачитися з нею.

– Проведи її, – дозволив сер Едвард. Його приємно заінтригували.

Висока брюнетка років до тридцяти, у чудово скроєному чорному костюмі, у маленькому чорному капелюшку, підійшла до сера Едварда і з радістю простягла йому руку. Армор вийшов, безшумно зачинивши за собою двері.

– Сер Едвард, ви ж упізнали мене, еге ж? Я – Магдален Вон.

– Так, звісно.

Він привітно потис їй руку.

Тепер він чітко її згадав. Та подорож додому з Америки на «Сілурику». Та мила дитина – вона тоді була ще така юна. Він згадав, як упадав за нею у стриманій поважній світській манері. Вона була така чарівливо-юна, така пристрасна, повна захоплення та пошуку героя. У ній було все, щоб полонити серце чоловіка під шістдесят. Спогад додав тепла в потиск її руки.

– Як мило з вашого боку. Сідайте, будь ласка.

Адвокат запропонував їй м’яке крісло, невимушено почавши спокійну розмову і водночас гадаючи, чого ж вона прийшла. Коли ж, нарешті, беззмістовна балачка зійшла нанівець, запала тиша.

Рука дівчини то стискувала, то відпускала ручку крісла, гостя знервовано покусувала губи. Раптом вона випалила:

– Сер Едвард, мені потрібна ваша допомога.

Він здивувався й автоматично пробурмотів:

– Так?

Вона продовжила, уже голосніше.

– Ви говорили, що якби мені колись знадобилась ваша допомога, ви б зробили все, що змогли.

Так, чоловік так і сказав. Таке кажуть, особливо в мить розставання. Він навіть згадав, як здригнувся його голос, як він підніс її руку до своїх уст.

«Якщо я можу щось для вас зробити, пам’ятайте, я серйозно…»

Справді, таке кажуть… Але дуже-дуже рідко треба за ті свої слова відповідати! І, звісно, не після… скільки то минуло… дев’ять чи десять років.

Він швидко глянув на неї. Дівчина й досі була дуже приваблива, та, як на нього, утратила свою принаду: свіжий вигляд недоторканної юності. Обличчя стало навіть цікавіше, мабуть, на думку молодших чоловіків, та сер Едвард уже не відчував того припливу теплоти й схвильованості, які його пойняли наприкінці подорожі Атлантикою.

Обличчя Паллісера набуло типового для юристів розважливого вигляду. Він швидко кинув:

– Звісно, люба моя, я радий зробити все, що в моїх силах, та сумніваюся, що тепер хоч якось можу комусь допомогти.

Якщо він і готувався відступати, дівчина цього не помітила. Вона належала до тих людей, що можуть зосереджуватися лише на чомусь одному: у той момент її цікавила тільки власна проблема. Слова сера Едварда вона сприйняла як готовність допомогти.

– У нас жахливе горе, сер Едвард.

– У нас? Ви одружені?

– Ні, я мала на увазі брата. Ох! Та й у Вільяма з Емелі теж. Та маю вам пояснити. У мене є… була… тітка, міс Кребтрі. Можливо, ви читали про неї в газетах. Такий жах. Її вбили… Убили.

– А! – В очах адвоката промайнула зацікавленість. – Десь місяць тому, так?

Дівчина кивнула.

– Трохи менше, тижнів зо три.

– Так, я згадав. Її вдарили по голові у власному будинку. Винного так і не знайшли.

І знову Магдален Вон кивнула.

– Так, злочинця не схопили, і мені не віриться, що його спіймають. Бачите, можливо, і не треба нікого шукати.

– Що?

– Саме так. І це жахливо. Про це не згадували в газетах, але так гадає поліція. Вони знають, що тієї ночі в будинок ніхто