Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

хасидського юдаїзму, єврейського ультраортодоксального руху, і стала країною прощі для побожних євреїв усього світу. Під час єврейського нового року, який святкують у вересні, десь 30–40 тисяч євреїв-ортодоксів з Ізраїлю, США та інших країн прибувають в Умань, містечко в центрі України, на тиждень святкувань і молитов на могилі одного з засновників хасидизму рабина Нахмана з Брацлава. Учасники описують ті великі збори, які неодмінно треба відвідати, як незабутні, своєрідне релігійне must, «ти повинен». Зрештою, на українській землі процвітають сотні єврейських громад, синагог, єврейських дитячих садків та шкіл. За даними статистики об’єднаної громади України, 2018 року сталося лише кількадесят антисемітських інцидентів, і то не пов’язаних із насильством: образи і графіті. Французькі євреї мріяли б про життя в такому спокійному середовищі!

Тож чому російська пропаганда називає Україну «фашистською» державою? Може, через вплив екстремістських націоналістичних партій? Пригляньмося до цього питання пильніше. Партія «Свобода», заснована 1991 року, — безперечно, націоналістична партія. Вона мала певний несподіваний успіх за президента Віктора Януковича, що потай підтримував її, щоб відібрати голоси в своїх більш поміркованих суперників. На парламентських виборах 2012 року «Свобода» отримала 10,44% голосів. Проте під час наступних виборів, у жовні 2014 року, після втечі поваленого президента, ця партія не змогла подолати 5-відсотковий бар’єр, потрібний для представництва в Раді, де засідають 450 депутатів. А в одномандатних округах обрано тільки шість кандидатів від «Свободи». Інша партія, зовсім недавня, «Правий Сектор» — витвір Майдану, вона об’єднує різні крайні праві націоналістичні організації. На парламентських виборах 2014 року ця партія зазнала нищівної поразки: як і «Свобода», не подолала 5-відсоткового бар’єра і має тільки трьох депутатів у Раді. Щоправда, Дмитро Ярош, один із цих трьох депутатів, був заступником голови комітету з національної безпеки і оборони в Раді. Чому? Під час перших місяців боїв, коли українська армія не була ані добре споряджена, ані добре навчена, саме батальйони волонтерів, як-от «Азов» і «Донбас», у яких було багато представників націоналістичних партій, урятували долю української держави. Наприкінці 2014 року всі ці підрозділи були залучені до складу української армії. За словами Антона Шеховцова[112], великого фахівця з екстремістських і популістських партій Європи, вплив крайніх правих націоналістів на українське політичне життя лишається мінімальним, набагато скромнішим, ніж їхніх приятелів у багатьох європейських країнах, зокрема у Франції. Проте вони мають певну славу серед населення завдяки своїй участі у воєнних операціях, які забрали життя значного числа націоналістів.

Одне слово, справжній «злочин» України полягає в тому, що вона не йде в ногу зі своїм російським «старшим братом». Якщо Росія здійснює повернення до совєтизму, Україна від нього відвертається, засуджує водночас і нацизм, і комунізм та переймає західні цінності. Росія душить свободи й переслідує опозиціонерів; українське громадянське суспільство дуже розгалужене й могутнє, ЗМІ там вільні. Тієї миті, коли я дописую цю книжку, в березні 2019 року, напередодні першого туру президентських виборів, тридцять дев’ять кандидатів стали на старт, і ніхто не знає, хто переможе.

Революція Гідності

Як почалася російсько-українська війна, що не називає себе так? Між листопадом 2013 року і березнем 2014 року, під час Майдану, цієї народної революції, яка змела режим Януковича, коли той під російським тиском останньої миті відмовився підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом[113], я чотири чи п’ять разів відвідала Україну. Після тієї відмови в Києві одразу почалися мітинги, які збирали сотні тисяч людей, а головну вулицю міста й майдан Незалежності вкрили намети. Маніфестанти, немов козаки Запорозької Січі, становили своєрідно братство. Завдяки ефективному самоврядуванню мешканці того табору поводилися напрочуд добре: не було сміття, алкоголю, була тільки холодна рішучість, байдуже, під дощем чи під снігом, і відбиток радості на обличчях тих, хто боровся за справедливу справу. Все місто стояло за ними: люди носили їм харчі, медикаменти, ковдри. Ці постійні збори дістали назву революція Гідності. Адже ті люди вимагали не негайного вступу до Європейського Союзу, а тільки дозволу будувати державу, де соціально-політична організація була б заснована на європейських цінностях. Серед жителів наметового містечка були люди з усіх закутків України, навіть із Криму. Я бачила й намети «Правого Сектору», над якими майоріли червоно-чорні прапори ОУН-УПА, але їхня ділянка не займала й 10% загальної площі.

Революція запалила країну: ті, хто підтримував рух, жили здебільшого в центрі й на заході, зате їх було менше на сході, де частина російськомовного населення почала організовувати контрманіфестації та займати адміністративні будівлі, відділення міліції, мерії. Росія, що активно підтримувала проросійських контрреволюціонерів, сподівалася, мовляв, бунт, швидко охрещений «Російською весною», пошириться на всьому південному сході України і країна розколеться на дві частини з лінією поділу по Дніпру. Але ці сподівання реалізувалися тільки почасти: Крим анексували, а Донецька та Луганська області, перебуваючи під контролем сепаратистів, яким допомагала Росія, проголосили в односторонньому порядку свою незалежність.

Насправді йшлося про лише дві українські області, де завдяки російській підтримці пощастило довести до відокремлення. Згідно з даними перепису 2001 року (на жаль, останнього) тільки 10% населення Криму заявили, що їхня рідна мова українська, близько 12% сказали, що татарська, і 77% — російська. Цифри для Донецької та Луганської областей були не менш промовисті: в Донецькій було 75% російськомовних, а в Луганській — 69%. Отже, природна річ, вплив російських медіа та пропаганди був там сильніший, ніж деінде.

Російська антиукраїнська пропаганда

Я вже говорила про ефективність російської пропаганди в Криму, яка наголошує на героїзмі народу під час Другої світової війни і належності регіону до Росії після завоювання у XVIII ст. і до 1954 року. Історія Донбасу інша. Історично Донбас складався з земель, на яких жили здебільшого українські селяни, великою мірою знищені під час голодомору. За сталінської доби ті регіони зазнали посиленої індустріалізації завдяки розвитку гірничої промисловості та інших галузей важкої промисловості. Тоді туди припливали робітники та інженери з усіх закутків СССР, чимало їх не були українцями. Тож, як і на всіх великих промислових комплексах у Росії, Україні, Казахстані, населення було мішаним: просто совєтським.

Наприкінці совєтської доби Донбас почав страждати від деіндустріалізації. Тоді дискурс російської пропаганди знайшов надто сприятливе відлуння серед тамтешнього зубожілого населення, заціпенілого в своєму минулому. Ось як 2004 року описувала свою подорож на Донбас лауреатка Нобелівської премії з літератури Герта Мюллер, разом з одним німецьким другом вона відвідала місця, де той колись працював як військовополонений, власне, як раб:

«Там у кожному парку стоїть танк