Читати книгу - "Карта днів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пані Сапсан на даху вже не було. Ніхто не бачив, як я повернувся. У мене ще був час для себе. Я вирушив навпростець через подвір’я до причалу, пройшов ним до кінця та сів. Це було єдине місце, яке, як я вважав, могло наразі забезпечити мені певне усамітнення — якщо раптом хтось прийде навідати мене, я почую його кроки.
Я дістав свій телефон та сірникову книжечку і став гадати, як її можна використати, щоб добратися до Ейча. Кількахвилинне тикання великими пальцями по екрану допомогло дізнатися, що дивний на вигляд рядок літер і цифр під адресою виявився телефонним номером, який, щоправда, неможливо було набрати, бо він був у алфавітно-цифровому вигляді, який у 1960-х вийшов зі вжитку.
Я провів у Інтернеті пошук того ресторану, що рекламувався в сірниковій книжечці, за його назвою. І удача: він і досі існував. Я подивився його теперішній номер телефону та набрав його.
Спершу я почув серію якихось клацань, наче мій виклик перенаправлявся кудись на інший кінець світу. Потім почулися гудки — разів, може, десять, дванадцять, поки нарешті не відповів непривітний чоловічий голос:
— Так.
— Мені потрібен Ейч. Це…
На лінії затихло. Він поклав слухавку!
Я передзвонив. На цей раз він підняв слухавку через два дзвінки:
— У вас неправильний номер.
— Це Джейкоб Портман.
Запала пауза. Але він не поклав слухавку.
— Я внук Ейба Портмана.
— Це лише слова.
Моє серцебиття прискорилося. Номер був правильний. Я розмовляв із тим, хто знав мого діда. Може, і з самим Ейчем.
— Я можу довести.
— Ну, скажімо, я тобі вірю, — відгукнувся чоловік. — Може, вірю, може, й ні. То що хоче Джейкоб Портман?
— Роботу.
— Пошукай рекламні оголошення.
— Роботу, яку робите ви.
— Кросворди?
— Що?
— Я на пенсії, синку.
— Тоді ту, яку ви робили? Ви, Ейб та інші.
— І що ти про це знаєш? — судячи з його тону, власник голосу несподівано перейшов у оборону.
— Я знаю багато. Я читав Ейбів журнал проведених операцій.
Почулося металеве скреготіння, а потім невеликий гуркіт, наче Ейч щойно підвівся зі стільця.
— І?
— І я хочу допомогти. Я знаю, там досі є порожняки. Може, їх і не так багато, але навіть один може спричинити серйозні проблеми. І ще багато чого зробити.
— Це щедро з твого боку, синку. Але ми більше не займаємося цим.
— Чому? Тому що Ейб помер?
— Тому що ми постаріли.
— Ну тоді, — сказав я з дедалі більшою самовпевненістю, — я почну це сам. У мене є друзі, котрі також можуть допомогти. Нове покоління.
Я почув, як зачинилися дверцята серванта й у чашці задзеленчала ложечка.
— Ти коли-небудь особисто бачив порожняка? — спитав чоловік.
— Бачив. І вбивав їх.
— Це точно?
— Ви не чули про Бібліотеку Душ? Про битву за Диявольський Акр?
— Я не зовсім у курсі останніх подій.
— Я вмію робити те, що робив Ейб. Я можу їх бачити. А також контролювати.
— Знаєш… — він голосно відсьорбнув зі своєї чашки, — можливо, я й чув щось про тебе.
— Ви чули?
— Так. Ти ще зелений, неперевірений. Імпульсивний. А в нашій роботі такі гинуть першими.
Я скреготнув зубами, але стримав себе, і мій голос і далі лунав рівно та спокійно:
— Я знаю, що мені є чого повчитися. Але, думаю, що я також маю і що запропонувати іншим.
— Ха, ти такий серйозний, — його тон здавався і жартівливим, і враженим.
— Так.
— Гаразд. Вважай, ти напросився на співбесіду.
— А це була не вона?
Він засміявся:
— Навіть поруч не кашляла.
— Ну добре, а що я?..
— Більше не дзвони. Я сам подзвоню.
На лінії затихло.
* * *
Я кинувся в дім, помахав рукою своїм друзям, коли пролітав повз них у вітальні — вони дивились якесь кіно про зомбі, — і тоді Емма швидко скочила на ноги та побігла слідом за мною до порожньої спальні.
Там вона міцно обняла мене, а потім штовхнула в груди:
— Починай розповідати, Портмане.
— Я зв’язався з одним зі старих партнерів Ейба. Щойно говорив із ним по телефону.
Вона, широко відкривши очі від несподіваної новини, зробила крок назад.
— Лапшу зніми.
— Я серйозно. Той мужик, Ейч, багато років працював із моїм дідом. Вони здійснили разом офігенну купу місій. Але тепер він старий і потребує нашої допомоги.
Можливо, я там трохи перегнув. Але тільки трохи. Ейч дійсно потребував нашої допомоги, тільки спершу він мав переконатись у цьому.
— Допомоги в чому?
— В одній місії. Тут, у Америці.
— Якщо йому потрібна допомога, він має звернутися до імбрин.
— Наші імбрини не мають влади в Америці. Америка ж, як із усього видно, своїх імбрин не має взагалі.
— Чому не має?
— Не знаю, Ем. Є сто тисяч речей, котрих я не знаю. Зате я знаю, що Ейб замкнув оті дверцята в підлозі кодом доступу, який тільки я знав. І журнал своїх місій він залишив так, щоб я зміг знайти. І якби він мав щонайменшу впевненість, що колись і ти будеш тут, він був би не проти, щоб його журнал знайшла і ти.
Вона відвела погляд, борючись із думками.
— Ми не можемо ось так просто втекти на якусь місію. Пані Сапсан ніколи цього не допустить.
— Я знаю.
Вона пильно глянула на мене:
— А в чому полягає місія?
— Ще не знаю. Ейч сказав, що буде на зв’язку.
— Тобі реально так не подобається те завдання, що дали імбрини, га?
— Так. Дуже.
— Я думаю, ти б із ним упорався. Те, що ти сказав мить тому, було гарною мотиваційною промовою.
— То ти зі мною?
На обличчі її з’явилася широка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карта днів», після закриття браузера.