Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Що це ти, золотко? Неначе занепадаєш духом?
Згорнула й сховала журнал. Надворі шумів дощ. Якщо він зараз у місті, то також чує цей лагідний шурхіт.
З-за стійки полинула знайома мелодія, звивиста й ніжна. У немолодої повненької барменші чудовий смак. Усміхнулась і помітила, що офіцер за сусіднім столиком вирішив, що ця усмішка призначалася йому, — і зніяковів.
Світським тоном звернулася до нього:
— Не схоже, щоб цей дощ скоро вщухнув. Ви, часом, не слухали прогнозу?
— Я? — він не одразу зметикував. — Ні, не чув.
Якийсь час посидів нерухомо, дивлячись на неї, і пересів за її столик. Однією рукою переніс і свою порожню чашечку. Cказав просто:
— Я давно йду за вами.
— Я помітила.
— І що подумали?
— Що привернула вашу увагу.
Пом’якшені жовтогарячим світлом мужні риси його обличчя здавалися дуже симпатичними. Красиві карі очі — відверто захоплені й ніжно-печальні.
— Чомусь ви здалися мені жінкою з іншого світу.
О!
— Я і є з іншого світу, — зробила довгу-довгу паузу. Вираз його захоплених очей не змінився, і Софія додала, зітхнувши: — З маленького райцентру на Полтавщині.
— Інший світ? — у нього чудова білозуба усмішка.
— Звичайно. Інші погляди, мораль, звичаї. Навіть мова — інша.
— І де вони кращі?
— Як на чий смак. Мені більше подобається там.
— Яким же вітром вас занесло до Харкова?
— Примха долі.
— А мене направили сюди до військової академії. Другий місяць тут — і ніяк не звикну.
Софія зиркнула на його погони: досить великі зірочки. На військовій ієрархії вона не розумілась, але, схоже, чин немаленький, а надто — для такого віку. Він перехопив цей погляд і знову сонячно всміхнувся:
— Майже полковник. Молодий і неодружений.
— Ви знахідка для самотньої жінки.
— Навіщо ж стільки іронії?
— Це чистісінька правда.
— І ви підете за мене заміж?
На якусь мить Софія розгубилась, потім весело засміялася.
Він посмутнішав:
— Я не жартую.
— Та ви навіть не знаєте, як мене звати!
— Як вас звати?
— Навіщо це вам?
— Ви знову сміятиметесь, але я думаю, що, мабуть, не зможу без вас жити.
Софія відчула, що ноги у вологих туфлях трохи змерзли, і пішла до барної стійки — взяти ще чашечку кави. Чомусь сподівалась: коли повернеться, за столиком вже нікого не буде.
Але він сидів на тому ж місці й уважно розглядав простеньку філіжаночку, тримаючи за тендітну ручку двома пальцями. Міцними, звиклими до важкої роботи.
— Чому ви не попросили мене? — підняв на неї скорботні карі очі з довгими чорними віями.
— Я повинна у вас щось просити?
— Вибачте, я мусив сам здогадатись.
Вона підперла голову рукою, сперлася ліктем на стіл:
— Ми нічого не винні одне одному. Просто ховаємось від дощу під одним дахом. Тимчасово. Ви прийняли мене за іншу жінку, мені на якусь мить здалося, що ви — той, кого шукаю я. Але ми вийдемо звідси — і розійдемось назавжди. От і все.
— Хіба? Я відчуваю, що ви — жінка, яка може за одну мить змінити все життя людини.
— Невже?
— Не смійтеся. Це помітно, у вас магічні іскристі очі.
— Тримайтеся від таких подалі. Я приношу тільки нещастя.
— Схоже, досі більше завдавали прикрощів вам.
Усміхнулась загадково:
— Сьогодні не найкращий день у моєму житті.
Софія потроху відсьорбувала каву, а він мовчав. Нарешті рішуче поклав руки на пластмасовий столик:
— Що ви прочитали в тому журналі? Обличчя було таке, наче побачили привида.
— Я побачила привида.
— Справді?
— Це важко пояснити. Існують люди, чия доля запрограмована за тисячі років до їхнього народження.
— І ви — з таких?
Вона зітхнула й усміхнулась одночасно.
— Одному чоловікові я вже змінила і, схоже, скалічила життя. Досить.
— Інакше кажучи: відчепись.
— Я розумію, — відсунула чашечку й поклала долоню на його руку. — Просто так ви не одчепитесь.
Він з надією подивився їй в очі. Погляди зустрілися — й завмерли.
Боже, навіщо? Вона ж обрала Світло — назавжди! Останнім часом ніколи не використовувала штук, яким навчилася колись від Морельди. Чому ж сьогодні настрій спонукав до майже забутих дій?
Якусь мить Софія вагалась — і закінчила таки навіювання.
Через півхвилини різко відкинула голову назад, затулила обличчя руками.
— Вам недобре?
Повільно опустила руки:
— Ні, все гаразд. А з вами?
Чорнявий офіцер задумався, намагаючись щось пригадати:
— Дивний сьогодні день… Я нібито не сюди збирався.
— Це дощ. Він руйнує наші плани.
— Дощ? Так… До речі, він, схоже, перестав.
— Так.
— Час іти, — усміхнувся, підвівся. — Дякую за приємне товариство.
Вона лише злегка нахилила голову. І довго дивилася вслід згаслими очима.
Дощ і справді скінчився, вітер швидко відганяв з клаптиків неба, що виднілися між дахами, клубочінь сірих хмар, наполоханих, порваних. Мокре жовте листя прикрашало асфальт веселими аплікаціями. Поодинокі несміливі промінчики вже підсвічували останні блискучі краплини, що розчинялись у повітрі водяним порохом. Виходили зі схованок зраділі перехожі, а колеса машин вичавлювали з калюж низенькі дзюркотливі фонтанчики.
Софія була збентежена й незадоволена собою.
Стало страшно, що необов’язкове й непотрібне чаклунство зробить неможливим те єдине диво, на яке вона чекала все життя. Чекала і сподівалась. Невже все марно?
Згадала, що неподалік колись бачила красивий старовинний храм, і звернула в бічну вуличку. Швидко проминула два безлюдні перехрестя й на сходах готичного собору зіткнулася з високим худорлявим священиком. Саме такого й хотіла зустріти.
— Отче, я хочу покаятись! Негайно!
Співчутливо усміхнувся:
— Це так терміново?
— Так! Я відчуваю, що — так!
Його уста усміхались, але очі палали бентежним сірим вогнем.
— Ви хрещені? Католичка? — він казав з ледь помітним акцентом, і Софії сподобалась ця ознака обнадійливої нетутешності.
— Мати казала, що хрещена. Вона православна. Для вас це має значення?
— Це має значення для вас.
— Для мене важливе тільки одне: щоб ви повірили й не вважали мене божевільною.
Він подивився серйозно й уважно:
— Я вас вислухаю.
Вони зайшли до собору, присіли збоку на лавочці. Софія й сама здивувалась, як змогла так коротко, кількома фразами розповісти про себе найголовніше. Він не перебивав і не дивувався. Тільки тер скроню довгими пальцями лівої руки. І сказав лише: «Сподівайтесь на Бога», — але вона вилетіла, як на крилах, у вологе після дощу місто. Велелюдне і прекрасне.
Сподівалась.
І відчувала близькість дива.
Сьогодні вперше відчула його можливість так виразно.
Щось насувалося з усіх боків.
Витягла з сумки, що висіла на довгому ремінці через плече, тоненьку книжечку в твердій бордовій обкладинці. Франсуа Війон, «Великий тестамент» — з чотирьох слів знайомим
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо полюбиш прокляття», після закриття браузера.