Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

нам бандерівські банди. На регулярні частини вони, звісно, нападати не ризикували, але тили турбували. Здійснювали диверсії, завдавали зрадницьких ударів із-за рогу. Довелося виділяти частину бойових засобів для боротьби з озброєними бандами, посилити охорону комунікацій, шпиталів, тилових установ. І все ж бандерівці не заспокоювалися. Мірою просування наших військ уперед нахабніли дедалі більше. <...> Жертвою підлих рук бандерівців став і командувач бронетанкових та механізованих військ 1-го Українського фронту генерал-лейтенант танкових військ Андрій Дмитрович Штєвнєв». А. Штєвнєв загинув 29 січня 1944 р., відкривши рахунок радянським генералам, які стали жертвами атак повстанських загонів.

Найбільш типові повстанські акції проти Червоної армії були такими: 9 січня 1944 р. в с. Білашівка на Рівненщині повстанці напали на взвод червоноармійців і вбили 15 солдатів; у с. Моквин, за 55 кілометрів від Рівного, того ж дня підпільники на смерть отруїли їжею й горілкою 30 червоноармійців із 181-ї стрілецької дивізії; 13 лютого повстанський відділ атакував польовий військовий шпиталь № 550. Під час останнього нападу було вбито 5 охоронців, забрано 25 коней і 15 возів із продуктами та медичними препаратами; поранених не чіпали. 29 лютого 1944 р. на дорозі південніше від Рівного, між селами Милятин і Сіянці, повстанці із сотні Зеленого (90 бійців) атакували валку з 13 возів із боєприпасами для Червоної армії. У результаті перестрілки упівці захопили шість возів і вбили одного охоронця. Переслідуючи залишки колони, партизани помітили наближення вантажівки, яку також обстріляли. Солдати, які їхали в автівці, покинули її й втекли. Ближче до вечора (приблизно о 18.50) того ж дня з боку села Тисове до Милятина почала під’їжджати колона з чотирьох автомобілів (одна вантажівка із солдатами й три легковики). Автомобілі їхали без розвідки. Підпустивши їх на 200 метрів, упівці відкрили вогонь з автоматичної зброї. Легковики були швидко пошкоджені, солдати з вантажівки зуміли її розвернути і, забравши поранених пасажирів легковиків на кузов своєї автівки, швидко втекли. Як з’ясувалося із захоплених документів, упівці обстріляли колону, у якій їхав командувач 1-го Українського фронту генерал М. Ватутін. Під час нападу М. Ватутіна було поранено кулею з ручного кулемета в праву сідницю. Куля пройшла на виліт і вийшла через ногу на 20 см вище від правого коліна. Через те, що була ушкоджена кістка й канал проходження кулі сягнув понад 50 см, у М. Ватутіна почалися запальні процеси, від яких він помер у київському шпиталі 15 квітня 1944 р.

Серед нападів УПА на червоноармійців у 1945 р. (до закінчення II Світової війни) слід згадати про масштабну акцію проти бійців та офіцерів 64-го й 90-го полків, які 7 квітня 1945 р. збирали продовольчий контингент із населення в селі Посіч на Станіславщині. Група радянських військовослужбовців (149 осіб), серед яких були штабні офіцери обох полків, після збору продовольства без жодних заходів безпеки розташувалася на ночівлю в центрі села, у приміщенні школи й кількох сусідніх будинках. Близько 23.00 будівлі, у яких спали червоцоармійці, оточили повстанці. По вікнах будинків відкрили перехресний вогонь. Бій тривав до 02.30 8 квітня. Унаслідок обстрілу радянська сторона (за свідченням самих червоноармійців) втратила три вантажні автомобілі, 16 бійців убитими й 8 пораненими. Повстанці втратили одного товариша, який після поранення підірвався гранатою, щоб не потрапити в неволю.

Напади загонів УПА на підрозділи й частини Червоної армії тривали також улітку й восени 1945 р. З кінця 1945 — початку 1946 рр. рейдів уже практично не фіксували: повстанці повністю зосередилися на боротьбі проти НКВС і радянських адміністративних структур.

Протистояння між УПА та внутрішніми військами НКВС розпочалося одразу ж після проходження лінії фронту територією, де діяли повстанські сили. З лютого до квітня 1944 р. запеклі бої між куренями та сотнями УПА й внутрішніми військами НКВС розгорнулися в лісах Житомирщини, Бердичівщини, Костопільщини, Кременеччини, Дубенщини. Під час цих зіткнень внутрішні війська втратили 850 осіб убитими. На території Кам’янець-Подільської та Вінницької областей загони УПА-«Південь» провели в січні-серпні 1944 р. 24 бої з військами НКВС.

5 березня 1944 р. секретар Рівненського обкому партії В. Бегма в доповідній записці до ЦК КП(б)У інформував, що лише на території Рівненської області діє 56 великих збройних формуваннь УПА чисельністю 9000 — 10 000 осіб, які за перші дні березня здійснили 7 нападів на районні центри, убивши 109 співробітників НКВС та адміністративних органів радянської влади, а також провели 64 акції в селах, знищивши понад 500 представників радянської влади й сільських активістів. B. Бегма підкреслював, що районний актив боїться покидати райцентри, у багатьох селах зовсім не з’являється, а всі заходи з мобілізації та хлібозаготівлі зірвані загонами УПА.

Уже в середині березня 1944 р. у Рівному було створено оперативний штаб для боротьби з ОУН й УПА. Його роботу організували заступники наркома внутрішніх справ СРСР C. Круглов та І. Сєров. До кінця березня в розпорядження штабу зі східних регіонів СРСР було перекинуто 29 ешелонів внутрішніх військ НКВС, які, за даними С. Круглова, до 7 квітня 1944 р. провели 109 антиповстанських операцій, під час яких убили 2600 повстанців і захопили в полон 3256 підпільників, втративши при цьому 112 службовців НКВС убитими й 90 пораненими. Очевидно, що такі дані навряд чи є цілком об’єктивними. Швидше за все, до числа убитих та арештованих повстанців зараховували й мирне населення, зокрема чоловіків, які ховалися від мобілізації, й інші категорії громадян. Адже попри те, що заступник наркома внутрішніх справ обіцяв найближчим часом «нормалізувати ситуацію», вона не стабілізувалася ще впродовж десятиліття.

Найбільший бій Повстанської армії з радянськими внутрішніми військами відбувся у квітня 1944 р. у районі села Гурба на півдні Рівненської області. З початком квітня, коли зазеленіли дерева, командування УПА-«Південь» віддало наказ своїм з’єднанням концентруватися в лісах на південному сході Рівненщини для того, щоб розпочати масштабний рейд у напрямку сучасних Хмельницької, Вінницької та Черкаської областей з метою вийти до Дніпра. До 20-х чисел квітня 1944 р. у лісах на межі Рівненської й Тернопільської областей зібралося 4000— 5000 бійців УПА-«Південь», з яких 2500—3000 були озброєні, а 1000—1500 — новобранцями. Також у лісах розташувалося кілька таборів із місцевими цивільними чоловіками, які переховувалися від мобілізації до Червоної армії. Велика концентрація людей була помічена радянськими органами безпеки, які 21— 27 квітня 1944 р. провели масштабну антиповстанську акцію на кордоні Рівненської й Тернопільської областей. 21 квітня до сіл поблизу лісу було стягнуто велику кількість внутрішніх військ (за радянськими даними — 15 000 солдатів та офіцерів, за повстанськими — 25 000 — 30 000 з