Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

— Він же обпікся Лізою, як Ліза окропом. Вона для Кості занадто добра, вона, якби дізналася про його здібності, то, може, примусила б його співчувати цілому світу. Або й, не дай Боже, змінити його. А світ… змінювати не можна, це як… як заборонити осінь. Тому хтось розумний і зробив так, що Ліза зникла.

— Хто така ця Ліза? І до чого тут я?

— Ви? Так, я думаю, ви ні до чого. Ви тінь Лізи.

— Що?

Та знову чоловік без обличчя не зважав на різкий тон запитання, продовжував:

— А от Алла, мабуть, тінь Лотфії. Знаєте, як людина несповна розуму, що вважає соковиті стейки занадто брутальними й дикими, а тому харчується самими лише біг-маками — а потім усе не так, і картопля фрі не смакує, і рак шлунка під старість. Так і Костя. Ніхто не пояснив йому, що нормальність — це міф, вигаданий маркетологами біг-маків. Існує лише ідентичність — своя або запозичена.

— Тінь, кажете… То я тінь якоїсь фантомної Лізи?

— Думаю, щось таке. Костя навіть дітей від вас не хотів — від тіней діти не родяться, — жорстокіше, ніж це було необхідно, підтвердив співрозмовник.

— Не родяться діти? Якби ж то… У мене син дев’ятирічний від першого шлюбу. Але ви правду кажете: хіба Костя цікавився такими дрібницями про мене?

У людини без обличчя відвисає щелепа — ну не насправді звичайно, у переносному значенні, — але точно, відвисає.

Розділ 20. Майдан

Все не так, як я уявляв. Я йшов і не міг упізнати своє місто. Дуже давно, здається, у минулому житті, це був мій майдан, з маленької літери «м», місце, де ми гуляли з мамою, і я їв морозиво на паличці, і все навколо здавалося таким великим-великим, як країна, у якій я жив. Потім майдан став чужий, там поставили стелу ні в тин ні в ворота, глобус — купол гламуркуватого базару, яким тягала мене вихідними нещасна Алла: спочатку поахати («подивись, де скуповуються нормальні люди»), потім, коли справи пішли краще, — скуповуватись. Я взагалі забув про нього, майдан, не бував тут місяцями, а може, і цілий рік? І ось тепер…

Я повернув на Хрещатик із завмиранням серця. Хлопець із самооборони навіть не поглянув у мій бік, а мені все здавалось, що зі мною щось не так — от зараз хтось підійде і спитає, де ж я був стільки часу…

Я прийшов, коли вже сутеніло. І осяяне новорічними гірляндами наметове містечко здавалося мені чимось схожим на табір мандрівних музикантів, одночасно веселий і сумний, як доля майже будь-якого артиста — може, через дитячу карусель, що все ще не прибрали з Хрещатика, може, через яскраві прапори на вітрі, а може, через хлопців із гітарами, навколо яких зібралися, тупцюючи на місці від холоду, люди. Хлопці співали щось зовсім аполітичне, здається, навіть російською, «Уехал-Уехал. Ой-йо. Ой-йо…». Просто співали, і народ навколо просто слухав…

Я йшов далі. Звуки гітар зникли десь за спиною. Я наближався до Майдану.

Люди навколо чомусь брели майже мовчки.

— А по чому прапорці?

— А значок «Учасник Євромайдану» у вас есть?

— По десять.

— Є. По десять.

Ось і всі розмови, що я чув. Раптом засніжило, тихенько. Сніг наче пробирався до землі навшпиньках, непомітно, як я на майдан — щоб ніхто не викрив і не прогнав, не змахнув із забілених шапок. Це знак, чи що… Якийсь хлопчина вийшов з намету, озирнувся, наче від когось ховаючись, тремкими пальцями запалив маячок цигарки, затягнувся і весь ніби осів, розслабився — і тоді, як і я, побачив сніг. Обличчя пересічного хлопаки з Борщагівки, такі працюють у автомайстернях чи на заправках, а може, випадково влаштовуються страховими агентами.

А потім я побачив їх, абсолютно нереальних: зовсім старенька бабця — видно по ході — метрів зо двадцять переді мною, рухалась повільно, навантажена величезним чорним мішком. І раптом — не знаю чого, та хіба це дивно для такої старезної — зашпорталась. Роз’їхались ноги у темних чоботях, і стара, і мішок (і сніг) — все полетіло до землі.

Багато хто (та що там, мабуть, всі, хто звернув увагу на цю пригоду — крім мене) кинулись виручати чужу бабцю з такою утопічною готовністю, як герої кіно або й просто чиїхось мрій про щасливе комуністичне майбутнє. Її підняли миттєво, поставили перед нею мішок — і так само швидко розійшлись.

Я наблизився повільно, як наїжджає на героїв камера у мелодраматичний момент. Біля бабусі лишився тільки один хлопець. Хлопець із бородою, але — молодий. Я ще подумав, що борода у нього, як в Ісуса Христа. Я застиг на місці, боячись порушити химерну реальність о́бразу. Народ і сніг валив, обступаючи і засипаючи їх, і здається, лише я чув, як схожий на Христа юнак говорив до бабусі із чорним поліетиленовим мішком. Лише я бачив, як він гладив її по плечу у чорному дірявому пальті — у великі шпарини якого набивався і танув від бабусиного тепла сніг.

— Усе буде добре, не хвилюйтеся, — твердив юнак, і не знаю, як бабця, а я йому вірив.

А баба хитала головою, харамаркала щось, певно, слова подяки, хлюпала зморшкуватим носом.

«Усе буде добре, бабусю, не хвилюйтеся», — відлунювало в голові.

Відлунювало так, як після моїх видінь — лунаючи і лишаючи за собою луну, змінюючи мене зсередини, як шрами змінюють обличчя. Я скоро втік звідти, наляканий. Біг, допоки не стало ніяких шансів знову віднайти їх у натовпі, бабу і хлопця. Бо якщо він заговорить до мене або й просто пройде повз, балакаючи по мобілці, чи витягне блок сигарет, то я зрозумію, звичайно ж, — ніякий він не Христос. Зрештою хіба носив би він на шиї таку дорогу дзеркальну камеру? «Ні, він мав би стареньку-стареньку мильницю і проявляв би фотографії вдома, сам», — подумалось, і я злякався цих думок, як богохульства. Краще б забігав у церкву до однокласника, отця Олексія… А натомість я знову вірив у якусь чудасію — Христос іде на Майдан, це ж треба вигадати таке, — замість того, у що потрібно вірити, у що повірити можливо…

Сніг. Майдан. Прапори. Обличчя. Ні, я не впізнавав цих місць. Я не впізнавав цих облич. Я уявляв усе не так.

— Слава Україні!

— Що? А? Героям слава!

— Ти ж Костя? Малий любимчик… Ай як змінився! Англійську-то вивчив нарешті? — і поки незнайомець регоче, я помалу впізнаю одного із тих, зі свити Спонсора.

Його звати Льоня, і він теж сирота — тільки старший за мене років на десять. Пам’ятаю, як він казав мені, дихаючи у лице запахом алкоголю і тліну, що у нього теж немає батьків. Вони не померли — запиячилися до того, що перестали бути батьками. Льоня завжди добре до мене ставився, хоч і кепкував постійно, з того самого вечора, коли я так вдало провалився як перекладач.

— Ти як тут? — поцікавився Льоня, і я розгубився — от правильно ж я боявся.

І що казати? Ось, бандит і рекетир (сподіваюсь, колишній) питає мене, що я роблю на Майдані. А я ще й не знаю, що тут роблю.

— Як і всі. Так далі бути не може…

— Правильно! Це ти, Костю, дуже правильно! Ну, скільки вже можна терпіти? Мєнти завжди були мєнтами, але при Януковичі це ж став абсолютний бєспрєдел! Малому бізнесу життя не було! Наші з братухою аптеки…

Льоня говорив і говорив: про аптеки, бєспрєдєл і пєрєдєл. І раніше мені було б незручно від того, що перехожі фіксують мене поруч із ним таким, у теплій кепці, у шкіряній — і це взимку — куртці, з обличчям, чимось невловимо схожим на те, що перекреслене на розтріпаних вітром плакатах довкола — але зараз незручно не було. Я слухав, кивав і посміхався. І наприкінці розмови його обличчя уже не нагадувало те, з плакатів. Льоня поплескав мене по плечу і попрощався так само легко, як до того розговорився — пішов геть. А я побрів далі, шукати те, що у Льоні на відміну від мене уже було.

І ось він — Майдан. Я протиснувся за барикаду — звалені у товсту купу мішки зі снігом, шини, сітку колючого дроту, що іржавими шипами впирається і дере небо, індиферентне і сіре, як випуски новин до початку Майдану, а потім… Потім мені здалося, що я втратив зв’язок із реальністю, бо у натовпі я побачив щось до болю знайоме.

Коло бочки, між двох вусатих чоловіків у козацьких шапках, зігріваючи пальчики над сонним вогнем, сиділа вона. Штучне хутро смішно стирчало навколо її обличчя. Обличчя… Та я ж нічого, крім очей, і не бачив. Лізка! Лізка! Лізка! Така сама, точно така сама, як була у шістнадцять, до того, як…

Ні, вона не могла залишитись такою