Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

Найгірше було, що і на роботі майже ніхто не лишився байдужим. Мовчала лише Агуніка, але я знав, що вона-то небайдужа точно. Але ми обоє не чіпали цієї теми — я попросив. Правда, після цього мого прохання ми просто не розмовляли. Я намагався раз чи два зав’язати розмову в скайпі — вона не мовчала, просто… відповідала так, що бесіда не клеїлася і в’яла сама собою, не як раніше. Вамбо зник. Він більше не дзвонив, а коли я спробував набрати його номер — мені відповіли стандартним «поза зоною». План продажів руйнувався — європейські клієнти боялись виходити на наш ринок, російські теж, українські — здається, були зайняті чимось іншим, і я підозрював недобре.

Словом, якби існувала таблетка від Майдану, я випив би і її. Але такої не було. Я з’їздив кілька разів на квартиру до Вамби — двері ніхто не відчиняв. Стукав до сусідів — вони нічого не знали, ніби чули нещодавно, як відчинялись двері, самого Валерія не бачили… вони ж не пенсіонери, щоб у глазок підглядати.

— А може, на Майдані він?

— А трубку чого не бере?

— Так, а чого ж брати, — засічуть же по номеру. Багато хто там не бере — або інший номер купують, чистий, ніде щоб не засвічений, або просто на інші вулиці відходять, щоб подзвонити.

— А ну так, звичайно…

Я ретирувався сходами, забувши подякувати.

— Ой, а ви туди сьогодні не підете його шукати? А то я теплі речі хотіла передать… Вони, звичайно, нічого не змінять, лиш інших кровосісів на трон посадять, але мерзнуть же ж!

Мерзнуть же ж… Майдан обступав мене, оточував, ніби готуючись до штурму і цієї фортеці. Але це було не найстрашніше. Найстрашніше — коли з’явилися перші новини про знайдені у лісосмузі тіла. Чи тіло? Так, тіло, бо другого відпустили, здається… Два мученики — один мертвий, другий живий. Краще бути живим, я так думаю, а ще краще взагалі не ходити туди, де з тебе можуть зробити героя. Брати-росіяни дарма глузують: «Героям сала» — це неправильно, бо героям сала не дістається майже, і про це їм теж треба знати (вони й знають, судячи з усього). Справжні, «трушні» герої, як сказав би сисадмін Толік, врешті-решт гинуть, і їм дістається лише слава, а сало їдять такі, як я, спокійненько собі, на дивані.

Господи, і от почалося — вбивства, а всі запевняли, що в нас так не буде чи буде не так… Що ми ж не араби, ми зовсім інші, як інопланетяни, і у нас все мирно, мирно… Я й не кажу, що однакові. Але десь я це все вже чув. Плітки й новини — не відрізниш — ширилися й про інші трупи. Ні, серед них не було Вамби. З його характерною зовнішністю сумніви розвіялись би одразу, всі провладні видання одразу написали б про захопленого арабського терориста, як мінімум, але якщо так… і якщо я його так і не знайду? Можуть же бути інші, ті, кого просто ще не знайшли, ті, хто не може повернутись додому сам, не може передзвонити єдиному другу…

Ті теплі речі, від сусідки Вамби, я так і не передав. Вони залишились лежати у коридорі безглуздим аморфним клунком, Алла побурчала трохи, як дізналась, що воно і для чого, а ранком — речі зникли. Та чомусь я здався — може, Вамбо справді там? І раптом без цих зниклих речей, що я взяв у наївної бабці, яка, вочевидь, перечитала забагато опозиційної преси, без цих речей Вамбо мерзне там — якщо він живий і просто стоїть десь там, на Майдані, чи живе в наметі, чи ходить додому погрітись іноді. Але там, на Майдані, — раптом йому холодно? Раптом закінчились теплі шкарпетки, а Вамбо — він же генетично не пристосований до морозу! Алла сказала, що я ідіот (так, ідіот, перш за все тому, що поділився з нею цими думками), бо Вамбо ж киянин. Чого йому мерзнути? Навпаки, мабуть, хтось приходить ночувати на його зйомну квартиру. Але я чомусь уже зациклився на цьому. Лежачи в ліжку, думав про те, що хтось нечужий сидить там, біля бочки, але тепла замало, і ногам все одно холодно, і дубіють пальці… Господи! Чи нормальна людина піде на той Майдан? Та на будь-який! Чи вони не розуміють?

Я ж знаю. Я знаю, чим це закінчиться. Я все це вже бачив. Я все це проходив. Буде смерть — або не буде нічого. Навіть щоб врятувати людей від уявного пекла — і то хтось мусив померти, так мученицьки й безглуздо. Наймирніший з усіх мирних. І що з того? Той, головний мученик, збурив людські уми і заварив кашу на тисячоліття — в похідних вогнищах хрестових походів і у відьомських багаттях зварилась і википіла до гуманізму ця каша… А романтики, як той Ахмед, усе лізуть і лізуть, пруть і пруть, ніби можуть собою закрити прірву — та тільки падають у неї, і ось уже внизу гора з них, а прірва все там само, здається, така ж глибока. І Вамбо такий самий, як усі мрійники — мрійники взагалі всюди однакові, злодії і пройди різні, а мрійники однаковісінькі. Та як в Єгипті все закінчилося чортзна-чим, так і в нас буде… Хіба я не знаю? Хіба я не бачив цього? Хіба я не був там, на Мідан Тахрір?

Вамбо-Вамбо, де ж ти… Невже ти ночуєш в якомусь наметі? Ти ж платиш за зйомну квартиру, нормальну, майже затишну квартиру, як і годиться тобі, без п’яти хвилин порядному власнику автомайстерні. Хіба тобі є за що вмирати чи бодай мерзнути?

Ранком я відпросився з роботи — на Майдан. Відпустили, тільки здивувались, — здається, приємно здивувались.

— Станція «Театральна». Шановні пасажири, виходячи з вагонів, не забувайте свої речі, — каже знайомий голос.

— Слава Україні! — кричить незнайомий.

— Героям слава! — кричать, здається, всі, крім мене.

— Ты титушка, что ли? — запитує мене якийсь хлопець із навушниками довкола шиї, російською і недовірливо.

— Ні, я не тітушка. Киянин я.

— А… за чистоту Киева? Я тоже киевлянин, но я на Майдане.

— Слухайте, я вже був на Майдані, ясно вам?

— Та… чего вы кричите? Все там уже были и…

— Ні, ви не розумієте, я вже був там, на майдані, і нічим хорошим це не закінчилось!

— А, вы про две тысячи четвертый…

Потік людей розділяє нас, і добре. Ні, я не про дві тисячі четвертий. Дві тисячі четвертого я майже не помітив… занадто зайнятий був продажем реклами. Ні, бував на мітингах навіть, але сприймав це все як фестиваль якийсь… Там не стріляли, і значить, не такого вже жахливого президента ми прогнали у дві тисячі четвертому. Жахливих так легко не проженеш. Ні, пане, я казав про Туніс, Єгипет, Сирію, Лівію… «А от, кажуть, Грузії все вдалося… Реформи…» — долітають до мене уривки фраз, ніби у відповідь. Дай Боже.

Я йду Києвом і ніяковію, бо не знатиму, що казати самооборонцям на вході до нього, українського Майдану, і не знатиму, що робити, і нічого не знатиму, і всім буде видно, що на цьому Майдані я вперше…

Восьмий пасажир

— Я не розумію. Всі чоловіки заводять коханок з простої причини — їм чогось не вистачає в дружині. А цей… з жінок ніби анаграму складає, і чого не заспокоїться, та й взагалі, чи потрібні йому жінки, я, навіть я, зрозуміти не можу.

— Що ви верзете? Яку анаграму?

— Ну як же? Ось, подивіться у кросворд сусіда.

Мініатюрна брюнетка витягує шию — навіть цей рух, характерний для допитливих тіточок, а не для мініатюрних брюнеток, вийшов у неї гідним самої цариці Тамар — читає вголос.

— AЛЛA — Алла, Лотфія, Ліза, Агуніка.

— Нісенітниця якась, — гмикає панянка, ледь-ледь хитається її блискуче і чорне, мов священний камінь Кааба, каре.

Та вона не мусульманка навіть — вірменка, і хто її знає, у що вірить, а що лише вдає, раз навчившись казати чоловікам те, що вони хочуть чути, а з жінками просто не розмовляти.

— І я кажу, нісенітниця! Це ж не в Алли, це у вас є все — краса, начитаність і до того всього — так звана «нормальність», про яку Костя так мріє. І навіть незрозуміло, чого він постійно до Алли повертався. Чому не одружився з вами? Аж до того дійшло, що тепер взагалі вас забув. Не знаєте?

— Не уявляю, про що ви, — знизує плечима цариця Тамар.

— Ну, добре, я розповім вам свою теорію. Костя не хоче нікого любити, бо любити і співчувати — це, в принципі, одне й те ж. Не у його випадку, звичайно, але загалом, для тих, хто не так хворобливо ставиться до співчуття.

Вірменка знову гмикає, та чоловік продовжує, наче і не з нею говорить, наче і не цікава йому насправді співрозмовниця,