Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

але натомість тільки видала якийсь черевний звук, подібний до роботи бензинового двигуна з явно несправним карбюратором, і знову «зірочкою» розтяглася на підлозі. Боліло все — від голови до пальців ніг, а будь-які спроби пригадати, як же вона опинилася тут, коло входу до ванної кімнати, зазнавали прикрої невдачі.

У двері номера постукали. Цей звук увірвався до Ларисиної свідомості вибухом, од виниклого нападу головного болю з очей покотилися сльози, проте він водночас і неабияк мобілізував: вона схопила окуляри, напнула їх на носа, встала і, тримаючись за відчинений навстіж холодильник, низьким голосом гиркнула:

— Хто там?

— Ларисо Петрівно, вам лист, — мовив чоловічий голос по той бік. — Зранку залишили на рецепції, сказали передати вам десь після одинадцятої.

— Покладіть, будь ласка, під двері: я... щойно з душу... не можу відчинити.

— Добре. Між іншим, ви маєте звільнити номер за двадцять хвилин.

— Так, пам’ятаю, — відповіла Лариса, хоча й не пригадувала такої умови, — я вже зараз хотіла починати пакуватися.

Десь за дверима кроки затупотіли геть. Коли нарешті запанувала тиша, вона тихцем відчинила двері, хутенько підібрала з підлоги конверт і замкнулася в номері.

«Україна, Хмельницька обл., м. Кам’янець-Подільський, вул. Червоноармійська, 33, готель ««Чотири сезони», номер 333», — повідомляла графа з адресою отримувача. І, як і вперше, імені відправника не зазначалося.

— Ти знущаєшся... — процідила крізь зуби Лариса, розпаковуючи конверт. — Ти достоту з мене кепкуєш!

Усередині виявився той-таки дорогий глянцевий папір, складений удвічі, і жінка залютувала не на жарт. Хоч би ким був Б., але він навіть не взяв собі за клопіт бодай зателефонувати в номер чи щось таке. День народження перетворився на банальну пиятику, та ще й у компанії триклятого телевізора — і все це через нього!

Лариса подолала невимовне бажання порвати листа просто тут і зараз, декілька разів вдихнула-видихнула, від чого мало не гепнулася у стартову позицію на килимку, а по тому таки взялася читати:

«Моя люба Ларо!

Здогадуюся, що ти зараз дуже на мене зла, і, безумовно, маєш на те право. Але смію запевнити, що я не прийшов через дійсно поважну причину.

Сподіваюся, тобі сподобалися салати, сири й вино. Упевнений: ти відсвяткувала свій день народження в будь-якому разі краще, ніж зробила би це у своїй квартирі.

На рецепції на тебе чекає невеличкий пакунок. У ньому деяка сума коштів та квиток на потяг Київ — Кам’янець-Подільський, який вирушає сьогодні о 21:11. Звісно ж, квиток — у спальний вагон, аби тобі не довелося труситися в купе з непевними сусідами.

Я щиро прошу в тебе вибачення, проте присягаюся: чекаю на тебе у заброньованому на твоє ім’я номері готелю, назву й адресу якого ти можеш побачити на конверті. Цього разу нам нічого не завадить провести разом чудовий день!

Ти прибуваєш о пів на шосту ранку. Візьми, будь ласка, таксі та їдь просто туди.

Звісно, зрозумію, якщо ти просто порвеш цей лист і нікуди не поїдеш... Одначе благаю дати мені другий — останній! — шанс.

Обіймаю, твій Б.»

Перше, що спало на гадку, — в адресі готелю, куди припрошував її автор, знову самі трійки. Далі жінка подумала, що востаннє бувала у Кам’янці-Подільському у дванадцятирічному віці разом із батьками, і єдине, що вона пам’ятала, — там нібито була якась фортеця. Непогано було б її побачити ще раз.

Із глибин пам’яті миттєво повіяло холодом одного-єдиного спогаду.

Мама.

Щоби заслати марево геть — на манівці свідомості, — Ларисі довелося докласти титанічних зусиль.

Сама авантюра видавалася безглуздою, стократ безглуздішою за ідею з готелем «Україна», проте підсвідомо Лариса вже вираховувала, скільки часу в неї займе дорога від Чернігова до Києва і яку кількість корму потрібно залишити котикам, щоби ті нормально себе почували, доки хазяйка буде відсутня.

До відправлення залишалося ще близько п’яти хвилин, і Лариса розважила, що варто було б постелитися просто зараз, аби потому їй не заважав зробити це майбутній сусід. Хто б це міг бути? Зрозуміло, що спальними вагонами не мандрують усілякі смердючі бевзі, проте вона воліла б їхати самотою: перспектива лягати спати в одному приміщенні з чужою людиною геть не приваблювала. А що, коли це буде чоловік?

Востаннє Лариса подорожувала потягом років із дванадцять тому. Тоді їхня весела неформальна компанія вирішила дременути до моря на кілька вересневих днів. Затарившись, як належить, пивом, вином і закусками, десятеро веселих прихильників рок-н-рольного способу життя гучно їхали забацаним плацкартом, рахуючи кількість надісланих на свою адресу прокльонів од усіх тих бабусь і молодих мам із діточками, яким не пощастило їхати тим самим вагоном.

Тут, у цьому СВ, запах був достоту таким, що й тоді. Декотрі речі не міняються з плином часу, і дух українських потягів — якраз із таких.

Вона саме взялася вдягати у наволочку пір’яну подушку, аж раптом почула за спиною оксамитовий баритон:

— Доброго вечора. Це ж третє купе, правда? Як я розумію, поїдемо разом.

У дверях стояв високий чорнявий чоловік, убраний у чорне пальто. В одній руці він тримав квадратний діловий кейс, а в другій -ноутбук у сірій сумці з фірмовим логотипом. Чоловік приязно всміхався, від чого на його щоках утворилися дві кумедні ямочки...

Лариса так і вмліла на місці — із недозаправленою подушкою в руках та розгубленим виразом на лиці. Карі очі попутника здавалися їй