Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

А: — Та він не витримував у тому оновленому світі, тому що за той час, поки його не було, людство позбавили ненависті й аґресії. І це відбулося ледь не шляхом якоїсь стерилізації чи ін’єкції якоїсь. І все це ніби так окей, прекрасно, подолано найгірше, що було у людській природі, але виявилося, що позбувшися ненависті, люди й любові позбулися. Тобто втратили здатність любити. І велике чудо, яке трапляється в цьому романі, — що він, герой, остання людина, яка наділена тим усім «баластом» — і любові, й ненависті. І що він відновлює той почуттєвий світ через своє кохання до теперішньої дівчини, представниці оновленого, стерилізованого людства. Він повертає їй емоційну повноту людини. То я спитаю тебе так: чого ти так жадаєш змін у людській природі? Ми справді їх хочемо? Лем написав тобі роман про те, що не треба аж так добиватися тих змін. Це дуже небезпечно. Створення нової людини — це дуже небезпечне гасло тоталітарних режимів XX сторіччя, так?

Б: — Лебенсборн, нова раса, нова спільнота людей — радянський народ…

А: — Можливо, ми говоримо про черговий вищий ступінь якоїсь цивілізованості? Усе чудово прояснилось у Просвітництві. На мій погляд, це був такий час, коли все ніби ставало на місце, і вже було з’ясовано причини зла: брак освіти, брак виховання, брак культури — все це спричинює спалахи негативу, злочинність і так далі. Тобто планомірна освітньо-виховна робота з людьми, середня освіта для неписьменних — і все буде добре! У часи Просвітництва усе було зрозуміло. Але надійшли нові часи, й виявилося, що нічого не зрозуміло.

Б: — А тепер надійшли найновіші — віртуальна реальність і решта того всього, у чому я без зеленого поняття. Але цікаво, чи спричинить ця технологічна революція зміну людей?

А: — Спричинить, звісно…

Б: — Люди мовби починають жити в інших вимірах, в інших часопросторах.

А: — Люди самі проводять свій час у своєму просторі. У всіх тих симуляторах, слухавках, масках, окулярах, пігулках…

Б: — У сенсі технологій світ за час від Сократа до мого прадіда змінився менше, ніж за останні 10–20 років…

— Та ні, все дуже, дуже змінювалося. Суттєве уточнення: я говорю не про зміну самої фізичної природи людини — Лем якраз показував абсурдність спроб механістично міняти щось на цьому рівні, а я кажу про культурний вплив. І, власне, за той час до твого прадіда зміни відбулися — в плані засвоювання християнства. Ми собі слабо уявляємо, наскільки це християнство тоді впливало, і через буквальне сприйняття «Апокаліпсису» чи пекла, слабо уявляємо, наскільки сильно це відображалося у масовій суспільній свідомості. І все одно воно ні до чого не привело, навіть не зважаючи на весь отой людиноцентричний патос християнства.

А: — Десь мені таке трапилося, вже не пригадую, хто це сказав: «Ти не можеш вимагати від барометра, щоб він змінив погоду. Ти маєш від нього очікувати тільки того, що він тобі покаже, якою вона є, якою вона буде зараз».

— А що є барометром у цьому випадку?

А: — Письменник, митець. Якщо ці теми в давньогрецькій трагедії, якщо ці теми в Данте, якщо ці теми в Шекспіра, якщо ці теми точаться через усі ті віки, і ти дивуєшся, чому вони далі актуальні, то це тому, що то вічні теми, які завжди з людиною, принаймні дотепер, до сьогоднішнього часу. От ми ще сьогодні можемо припускати, що в якомусь сенсі велич усіх згаданих і незгаданих у тому, що вони є такими собі досконалими барометрами. Але очікувати від Данте з Шекспіром, що вони змінять людство, вилікують його…

Б: — Історія свідчить, що такі очікування марні. Від епохи до епохи людство накопичувало культурний багаж. Відповідно, станом на початок XX століття нагромадилося культури більше, ніж будь-коли раніше. А яким виявилося XX століття? Суцільні звірства і масові винищення. Пощо старалися Бах і Моцарт, Кант і Ґете, якщо після них мав прийти Гітлер і збудувати концтабори? Пощо російська література розводилася про сльозу дитини, «милость к падшим» і «маленького человека», якщо мав прийти Сталін і збудувати ГУЛАГ? Якби досягнення культури впливали на життя людства, то ми б зараз сиділи і розмовляли в Касталії, зусібіч оточеній розумним, справедливим і приязним світом.

А: — Так, це ясно, немає тут прямого ніякого зв’язку, і розраховувати на це наївно. Але, з іншого боку, це ані трохи не применшує всіх тих геніїв і загалом того, що література потрібна нам усім.

— А ти ставиш собі як завдання — коли пишеш — чимось покращити людство?

А: — Людство? Аж так ні. Та навіть якби і ставив, то у цьому б ніколи не зізнався. До того ж можна мати на увазі досить різні параметри.

— Маленьку частинку людства, україномовну хоча би?

А: — Я маю інше на меті. Напевно, це й буде відповіддю на твоє запитання. Я вважаю, що залишилося ще дуже багато таких історій, навіть окремих формулювань, фраз, якихось мотивів, які досі не були сформульовані українською мовою. От що я намагаюся робити у своєму письмі — це формулювати українською те, чого цією мовою ще не існувало. І таким чином, напевно, й намагаюся впливати на ту спільноту, чи, як ти кажеш, маленьку частинку людства.

— Тобто, іншими словами, бути деміургом?

А: — Якби я мав амбіції деміурга, сказав би так: «Я намагаюся створити світ, альтернативний цьому, і затягнути в нього, в ту свою альтернативу, побільше чи українців, чи загалом громадян світу, чи всіх-всіх-всіх, і щоб вони визнали і почали існувати за законами мого світу, а не цього, зовнішнього!». Але я так не кажу. Тобто претензій таких не маю.

— Ти ж кажеш, що існує якийсь європейський світ, ближчий до ідеалу, ніж наш світ, і намагаєшся нас в