read-books.club » Сучасна проза » Грона гніву 📚 - Українською

Читати книгу - "Грона гніву"

140
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Грона гніву" автора Джон Ернст Стейнбек. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 41 42 43 ... 156
Перейти на сторінку:
й нічо’. Бозна, що вона робитиме, коли їхатимемо по схилу, адже навантажена. Ма’, а тут є якісь пагорби по дорозі до Каліфорнії?

Мати повільно озирнулась, і її очі пожвавішали.

— Про мене, отам пагорби,— відповіла вона.— Звісно, я не знаю. Але, здається, чула, що там є пагорби і гори. Високі.

Бабця протяжно позіхнула вві сні. Ел сказав:

— Ми так спалимо підшипники на першому ж підйомі. Доведеться дещо викинути. Мабуть, не тре’ нам було брати проповідника.

— Ти ще порадієш, що проповідник з нами їде,— заперечила мати.— Він нас порятує.

Вона спостерігала за мерехтливою дорогою, яка стелилася попереду. Ел тримав кермо однією рукою, а другу поклав на важіль перемикання швидкостей, що вібрував. Водієві було важко розмовляти. Він промовив слова подумки, ворушачи губами, перш ніж розтулити рота.

— Ма...

Вона повільно перевела на нього погляд, трохи похитуючи головою в такт їзді.

— Ма’, вам не страшно їхати? Не страшно їхати на нове місце?

Очі в неї стали задумливі та м’які.

— Трохи,— сказала вона.— Але це не страх. Просто сиджу і чекаю. Якщо станеться лихо і потрібно буде, аби я чимось зарадила, я це зроблю.

— А вам не спадає на думку, що там, куди ми приїдемо, усе виявиться не таким, як гадалося? Чи не лячно вам, що там буде не так файно, як ми уявляли?

— Ні,— швидко відповіла вона.— Ні, не думаю. Так не можна. І я не можу. Це дуже багато — проживати безліч життів. Спочатку здається, що нам під силу й тисячу життів прожити, але потім виявляється, що життя лиш одне. Якщо я про майбуття гадатиму, це забагато буде. Тобі тре’ вперед дивитися, бо ти ще такий молодий, а я... у мене просто дорога рябіє перед очима. І ще прикидаю, чи скоро їсти захочуть, чи скоро попросять свинячих кісток.— Обличчя в неї немов скам’яніло.— От і все, що можу зробити. А більше нічо’ не можу. Усе інше прахом піде, як зроблю щось ще. Усі ж залежать від того, про що я думаю.

Бабця голосно позіхнула і розплющила очі. Вона здавалася отетерілою.

— Мені злізти тре’, славімо Суса Христа,— сказала вона.

— Зара’ під’їдемо до кущиків,— відповів Ел.— Он там якісь попереду.

— Та які там кущики, кажу тобі — мені злізти тре’.— І вона зарюмсала: — Мені злізти тре’, мені злізти тре’.

Ел пришвидшив їзду і, коли наблизив машину до низеньких заростей, різко загальмував. Мати відчинила дверцята, допомогла немічній бабці вилізти, ледь не витягнувши її, і повела до кущів край дороги. І мати тримала її, щоб бабця не впала, коли сіла навпочіпки.

На горі вантажівки заворушилося життя. Обличчя в сідоків аж пашіли, тому що були опалені сонцем, від якого нікуди дітися. Том, Кейсі, дядько Джон і Ной зістрибнули вниз. Руті з Вінфілдом перелізли через борт і пішли в кущі. Конні обережно зсадив Ружу Шаронську. Під брезентом прокинувся дідо, його голова визирнула назовні, але очі були п’яні, сльозились, а погляд досі безтямний. Старий дивився на кревних, але не надто осмислено, нікого не впізнаючи.

Том покликав його:

— Діду, хочте злізти?

Старечі очі байдуже зупинилися на його обличчі.

— Ні,— сказав дідо. На мить у його очах зблиснула лють.— Нікуди я не поїду, кажу вам. Залишусь, як М’юлі.

І він знову до всього втратив інтерес. Мати повернулася, допомагаючи бабці вилізти по схилу до шосе.

— Томе,— сказала мати.— Дістань пательню з кістками, вона отам, під брезентом, у кузові. Пора перекусити.

Том зазирнув до пательні й передав її всім по колу, і сім’я, ставши біля дороги, почала обгризати зі свинячих кісток хрусткі рештки м’яса.

— Добре, що бодай це взяли — сказав батько.— У мене ноги як дерев’яні, не рухаються. А вода?

— Хіба не у вас? — спитала мати.— Я ж цілий глечик налила.

Батько забрався на нижню планку й зазирнув під брезент.

— Нема тут. Забули, мабуть.

Миттєво напала спрага. Вінфілд заскімлив:

— Пити хочу. Пити хочу.

Чоловіки облизали губи, раптом усвідомлюючи свою спрагу. І їх поступово стала охоплювати паніка.

Ел відчув, що йому стає дедалі лячно.

— Воду дістанемо на першій же станції. Нам і бензин потрібен.

Родина розсілась у вантажівці; мати допомогла бабці залізти й сіла поряд. Ел завів мотор, і машина рушила далі.

Від Касла до Падена двадцять п’ять миль, а сонце було в зеніті й почало припікати. І кришка радіатора почала хитатися туди-сюди, і з-під неї стала вихоплюватися пара. Біля Падена знайшлася хижка осторонь дороги, а перед нею — дві бензоколонки, біля паркана — водопровідний кран і шланг. Ел переводив очі з «гудзона» до шланга. Коли сім’я зупинилася, зі стільця позаду колонок підвівся й рушив їм назустріч огрядний чоловік, червоновидий і червонорукий. Він був убраний у брунатні вельветові брюки на шлейках і теніску, а на голові для захисту від сонця мав картонний шолом, пофарбований у сріблястий колір. Піт дрібним бісером виступав у нього на носі та під очима і стікав по брижах шиї. Він наблизився до вантажівки войовничо й суворо.

— Бажаєте купити щось? Бензин, запчастини? — спитав він.

Ел кінчиками пальців одкручував кришку радіатора, вряди-годи відсмикуючи руку, аби не обпектися парою, яка вихоплювалася з-під накривки.

— Бензину замало, містере.

— А гроші в тебе є?

— Атож. Думаєте, ми прохачі?

З обличчя в гладуна нахабство як рукою зняло.

— Ну, все гаразд, хлопці. Наливайте воду.— І він поспішив пояснити: — Зараз на дорозі стільки пройд різних, приходять, усю воду попереллють, у вбиральні завозять, а потім усе порозкрадають і, бігме, нічого не куплять. Купило притупило. Приходять, циганять галон бензину, аби далі їхати.

Том сердито стрибнув на землю й підійшов до гладуна.

— Ми на себе розраховуємо,— розлючено мовив він.— У тебе підстав нема отак-о з нами поводитися. Ми ж не з торбами прийшли.

— Та я не злюся,— заметушився гладун. Піт швидко просякнув його теніску.— Просто наливайте воду, і ось убиральня, якщо треба.

Вінфілд схопив шланг. Хлопчик пив з кінця, а потім підставив обличчя під струмок і відскочив облитий.

— Вона геть тепла,— сказав він.

— Не знаю, до чого наша країна дійде,— провадив гладун. Він знайшов на що поскаржитись і облишив Джоудів.— П’ятдесят-шістдесят машин з людьми, напхані, серед білого дня їдуть, люди речі похапали та все на Захід з дітьми рухаються. Куди їх

1 ... 41 42 43 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грона гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Грона гніву"