Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— То... у пана Помпи скоро вихідний? — уточнив Мокр. 

— Звичайно, — сказала панна Любесерце; Мокр зафіксував це у пам’яті під заголовком «Корисно знати». 

— Чудово. Дякую вам, — промовив він.  

«Чи не бажаєте сьогодні повечеряти разом?» Як правило, Мокр не мав проблем зі словами, але ці примерзли в нього до язика. У поведінці панни Любесерце було щось шпичасте, як ананас. Крім того, щось у виразі її обличчя ніби промовляло: ти абсолютно не здатен чим-небудь мене здивувати. Я знаю про тебе все. 

— Ще щось? — спитала вона. — А то стоїте з роззявленим ротом, а нічого не кажете. 

— Е... ні. Все гаразд. Дякую, — промимрив Мокр. 

Вона усміхнулася, і Мокра пройняв трепет.  

— Тоді бувайте, пане Губперук, — сказала вона. — Осявайте дорогою світ, як промінчик. 

Четверо з п’яти листонош були тими, кого пан Шеляг називав «стара ля гвардія»; наразі вони заварювали чай у заваленій листами кімнатці, яку для сміху називали своєю кімнатою відпочинку. Домахайса, після відлучення бульдога від його ноги, відправили додому; Мокр звелів також занести йому кошик фруктів. Послати комусь кошик фруктів ніколи не зайве. 

Що ж, вони принаймні вразили навколишніх. Як і бульдог — декого з них. Але не можна було не визнати, що пошта почала потроху доставлятися. Не можна було не визнати й того, що це відбувалося з запізненням на довгі роки — та все ж процес пішов. Це відчувалося в усьому. Поштамт більше не справляв враження забутої гробниці. Тепер Мокр закрився у своєму кабінеті, де віддався творчості. 

— Горнятко чаю, пане Губперук? 

Він відірвався від свого заняття і поглянув у дещо дивне обличчя Стенлі. 

— Дякую, Стенлі, — сказав він, відкладаючи перо. — Бачу, цього разу ти доніс у чашці майже все! Чудова робота! 

— Що ви малюєте, пане Губперук? — поцікавився Стенлі, витягаючи шию, щоб роздивитися. — Схоже на Поштамт. 

— Молодець. Це буде на марках, Стенлі. А що скажеш про інші ескізи? 

Мокр підсунув до юнака решту малюнків. 

— Ого, ви чудовий ху-дож-ник, пане Губперук. Це ж викапаний Правитель Ветінарі! 

— Це марка за пенні, — сказав Мокр. — Я змалював портрет з однопенсової монети. На двопенсовій марці буде міський герб, на п’ятипенсовій — Морпоркія[35] зі своєю виделкою, на великій, за долар — Вежа мистецтв. Про десятипенсову марку ще треба подумати. 

— На вигляд дуже гарно, пане Губперук, — сказав Стенлі. — Всі деталі є. Як на маленьких картинах. А як називаються всі ці крихітні рисочки? 

— Перехресне штрихування. Так марки буде важче підробити. А коли лист із маркою приходитиме на Поштамт, ми братимемо один зі старих гумових штампів і ставитимемо відбиток зверху марки, щоб її не можна було використати ще раз, і... 

— Ну так, бо вони ж зовсім як гроші, — жваво сказав Стенлі. 

— Перепрошую? — Мокр не доніс чай до губ. 

— Як гроші. Ці марки будуть як гроші, бо ж марка за пенні — це і є пенні, якщо подумати. З вами все нормально, пане Губперук? У вас якось дивно змінилося обличчя. Пане Губперук? 

— Е... Що? — спитав Мокр, з дивною потойбічною посмішкою роздивляючись стіну. 

— З вами все нормально, шефе? 

— Що? О. Так. Так, чесно. Е... як ти гадаєш, нам потрібні ще більші марки? Скажімо, за п’ять доларів?  

— Ха, я думаю, з такою маркою можна послати дійсно великого листа, і то хоч на Останній континент, пане Губперук! — радісно відповів Стенлі. 

— Тоді треба буде це обдумати, — сказав Мокр. — Я маю на увазі, раз уже ми взялися за розробку марок... 

Але увагою Стенлі вже заволоділа «скринька пана Робінсона». Скринька і Мокр були разом вже давно. Він ніколи не використовував псевдонім «пан Робінсон» інакше, як для того, щоб лишити скриньку на зберігання якому-небудь відносно чесному крамареві чи шинкареві — тож вона лишалася в безпеці навіть тоді, коли її власнику доводилося поспішно забиратися з міста. Для пройдисвіта і шахрая ця скринька була тим самим, чим є набір відмичок для грабіжника, тільки вміст цієї скриньки допомагав проникати в людський мозок. 

Це був витвір мистецтва сам по собі: чого варто було лише те, як підіймалися і висувалися його численні крихітні відділення, досить було підняти кришку. Звичайно ж, там були пера й чорнила, але також — і крихітні глечики з фарбами, тональними кремами, тінями та розчинниками.  

Також там містилися вкрай акуратно вкладені аркушики паперу тридцяти шести різноманітних видів, декотрі з яких було зовсім не легко дістати. Папір був важливою річчю. Помилишся зі щільністю та відтінком — і жодні навички вже не врятують. Той же поганий почерк становить меншу загрозу, ніж неправильний папір. Власне, поганий почерк часто спрацьовує навіть краще, ніж цілий тиждень безсонних ночей, протягом яких ви намагатиметеся як слід промалювати кожну рисочку — бо людський мозок влаштовано так, що в акуратно написаному тексті він зауважить найменшу неакуратність, але цілком вдовольниться каракулями. Комунікація, інтерпретація і презентація — ось що все вирішує. 

«Ця скринька — геть як я сам», — подумав Мокр. 

У двері постукали, причому так, що вони відчинилися. 

— Так? — гаркнув Мокр, не підводячи погляду. — Я зайнятий, ясно чи ні, я тут гро... тобто марки малюю! 

— Там до вас дама, — відсапуючись, повідомив від дверей Шеляг. — З ґолемами!  

— А, це, певно, панна Любесерце, — сказав Мокр, кладучи перо. 

— Саме так. Вона сказала: «Повідомте панові Сонячному, що я привела його листонош», — мій пане! Ви збираєтеся зробити з ґолемів листонош, мій пане? 

— Так. Чом би й ні? — відповів Мокр, суворо поглянувши на Шеляга. — З паном Помпою ви ж спрацювалися, чи не так? 

— Ну, з ним у нас все гаразд, мій пане, — пробелькотів старий. — Я маю на увазі, він підтримує Поштамт у чистоті, завжди привітний... Але скажу вам, як думаю: люди трохи недолюблюють ґолемів, мій пане, з оцими їхніми вогняними очима і всім таким, і що вони ніколи не відпочивають. Хлопці можуть з ними не порозумітися, мій пане, ось я про що. 

Мокр здивовано дивився на нього. Ґолеми були скрупульозними, надійними і, бачать боги, завжди виконували накази. І він матиме шанс отримати ще одну усмішку панни Любесерце... Та думай про ґолемів! Ґолеми, ґолеми, ґолеми! 

Він усміхнувся і сказав: 

— Навіть якщо я покажу, що вони справжні листоноші? 

За десять хвилин по тому кулак першого ґолема, якого звали Анґхаммарадом, пройшов крізь поштову скриньку і кілька квадратних дюймів деревини, що розлетілася на друзки. 

— Пошту Доставлено, — оголосило створіння і застигло непорушно. Його очі пригасли. 

Мокр обернувся до купки листонош-людей і вказав у напрямку імпровізованого Маршруту Листоноші, який він обладнав у вестибюлі. 

— Зверніть увагу, панове, на розплющені ролики. Зверніть увагу на купку покришеного скла там, де лежала пивна пляшка. Навіть не додаватиму, що пан Анґхаммарад зробив це з мішком на голові. 

— То так, але його очі пропалили в мішку діри, — вказав Шеляг. 

— Ніхто з нас не здатен змінити свою природу, — формальним тоном сказала Коханна Краса Любесерце. 

— Мушу визнати, мені аж серце тішилося,