Читати книгу - "Колиска для кішки"

— Я зроблю все, що буде в моїх силах, сер. Але не можу гарантувати, що скоро зможу дати світло.

— Саме це мені й потрібно — освітлена країна.

— Я зроблю все, що можливо, сер. — Френк знов віддав честь.

— А що то за повітряний парад? — спитав я. — Як це робиться?

Я отримав другу відповідь, суху, мов дрова:

— О першій годині пополудні, сер, шість літаків Повітряних сил Сан-Лоренцо пролетять над цим палацом, після чого почнуть стріляти по мішенях, які будуть встановлені на воді. Це шоу є частиною святкування Дня ста мучеників за демократію. Крім того, посол Америки планує кинути в море вінок.

Тоді я вирішив, що попрошу Френка проголосити моє сходження на трон відразу після церемонії з вінком та повітряного шоу.

— Чи це буде правильно? — спитав я у Френка.

— Ви тут хазяїн, сер.

— Я думаю, мені краще приготувати промову заздалегідь. А ще треба буде провести якусь присягу, щоб усе виглядало пристойно, офіційно.

— Ви тут хазяїн, сер.

За кожним разом, що він казав ці слова, мені здавалось, ніби вони лунають здалеку й відстань збільшується, немов Френк опускався по сходах до глибокої шахти, а я мусив залишатися нагорі. І я гірко усвідомив, що, згодившись стати «хазяїном», я подарував Френкові можливість досягнути того, чого він прагнув найбільше, чого досяг колись його батько: забезпечити себе почестями та життєвими благами, одночасно позбавившись усякої особистої відповідальності. Для цього він, так би мовити, поспішав сховатись у кам’яному мішку.

101 Як і мої попередники, я проголошую Боконона поза законом

Кімната, де я писав свою промову, була розташована в башті. Кругла, майже порожня, вона не містила нічого, крім стола та стільця. Промова також вийшла округлена, майже порожня та не дуже змістовна.

Я висловив надію. Я виказав смиренність.

І виявилося, що я не можу обійтись без Бога. Досі я ніколи не потребував його підтримки, ніколи не думав, що таку підтримку можна одержати.

Тепер я відчув, що маю в це вірити — і повірив.

А ще я потребував підтримки народу. Я звелів принести перелік гостей, запрошених на церемонію, і не знайшов у ньому Джуліана Касла та його сина. Я негайно послав гінців запросити їх, бо вони знали про мій народ більше від усіх, за винятком Боконона.

З Бокононом теж вийшло ніяково: спершу я розмірковував, як попросити його увійти до мого уряду, щоб створити щось на зразок Божого царства для народу. Я мав намір наказати, щоб жахливий гак біля воріт палацу негайно зняли, і вже уявляв собі загальний захват радісного натовпу.

Але потім я зрозумів, що Боже царство має забезпечити народу щось більше, ніж святий чоловік при владі: удосталь смачної їжі для всіх, гарні оселі для всіх, добре влаштовані школи, міцне здоров’я, приємні розваги для всіх, а перш за все працю для всіх, хто хоче працювати. Жодної з цих речей ані Боконон, ані я не змогли б дати.

Отже, добро і зло мали залишитись відокремленими: добро в джунглях, зло в палаці. Це була єдина тривала розвага, яку ми могли дати народові.

До моїх дверей постукав слуга, сповістив, що гості почали прибувати.

Я сховав свою промову в кишеню та пішов гвинтовими сходами моєї башти нагору. Там, на даху мого замку, оточеному парапетом, я знайшов моїх гостей, моїх слуг, я побачив згори мої стрімчаки та моє тепле море.

102 Вороги свободи

Згадуючи всіх тих людей, яких я побачив на даху башти, я промовляю сто дев’ятнадцяте каліпсо Боконона, де він пропонує нам заспівати з ним разом:

«Де ж моє кодло старе заподілось?» —

Так дідуган один схлипував глухо.

Прошепотів я страждальцеві в вухо:

«Певне, до дідька воно провалилось».

Там були присутні посол Горлік Мінтон з дружиною, Г. Лов Кросбі, виробник велосипедів, зі своєю Гейзел, доктор Джуліан Касл, гуманіст і філантроп, його син Філіп, письменник та власник готелю, малий Ньютон Гоніккер, живописець, та його музично обдарована сестра, місіс Гаррісон Ч. Коннерс, моя божественна Мона, генерал-майор Франклін Гоніккер та двадцять найповажніших чиновників і військових Сан-Лоренцо.

Мертві. Майже всі вони тепер мертві.

Боконон учить нас: «Сказавши “Прощавай”, ти ніколи не помилишся».

На моїй башті було накрито столи, які рясніли місцевими делікатесами: смажені папужки в мундирчиках із їхнього власного зеленувато-синього пір’я, земляні краби бузкового кольору (їх вийняли з панцирів, подрібнили, засмажили в кокосовій олії та знов наповнили панцирі), мальки акули, нафаршировані банановим пюре, а також нарізане маленькими кубиками варене м’ясо альбатроса на прісних, несолоних кукурудзяних коржах.

Альбатроса, як мені пояснили, було підстрелено з тієї самої башти, де тепер стояли столи.

Напоїв було лише два, обидва без льоду: пепсі-кола та місцевий ром. Пепсі-колу наливали в пластикові пивні стакани, ром — у шкаралупи кокосових горіхів.

У солодкому букеті ароматів рому був якийсь присмак, якого я не впізнав, хоч він чомусь нагадав мені мої підліткові роки.

Френк пояснив мені, чому цей присмак здається мені знайомим.

— Ацетон!

— Ацетон?

— Входить до складу клею для моделей літаків.

Пити цей ром я не став.

Посол Мінтон, як і належить дипломату, прикидався гурманом, другом усього людства та любителем усіх напоїв, що людство бадьорять. Він раз у раз підіймав свій кокос, проголошуючи тости, але я не помітив, щоб він з нього пив. А ще при Мінтоні був плаский ящик — я таких доти не бачив. Він виглядав, мов футляр для тромбона, але містив, як виявилось, пам’ятний вінок, який посол мав кинути в море.

Єдиним, хто все ж таки пив ром, був Г. Лов Кросбі, вочевидь, геть позбавлений нюху. Йому було весело: він сьорбав ацетон зі свого кокоса, усівшись на гарматі — його товста дупа затикала отвір запалу. Кросбі дивився на море через великий японський бінокль. Дивився він на мішені для стрільби, що колихались на хвилях, прикріплені до поплавків.

Поплавки були прив’язані до якорів. Мішені мали форму людських фігур, вирізаних з картону.