Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Ми вибираємся наверх дальнього горба біля долини якраз коли через долину прокочується ще один гуркіт залпу. Ми зупиняємся і дивимся.

І ми бачимо.

Капець шо ми бачимо.

— О Боже, — каже Віола.

У світлі двох місяців ціла долина ніби світиться, місяці світять на будинки Дальнього Кута, на горби, на яких сади.

Ми бачимо, як чоловіки і жінки Дальнього Кута біжать униз із того горба.

Тікають.

А наверх виїжжають п’ять, десять, п’ятнацять чоловіків на конях.

А за ними лавами по п’ять ідуть чоловіки на пішо, в них рушниці, вони йдуть вишикувані за тим, шо мало би бути меровим конем.

Це не шпана. Зовсім не шпана.

Це Прентісстаун. Я почуваюся так, ніби світ кришиться мені під ногами. Це, бляха, всі чоловіки Прентісстауна.

У них утричі більше людей, ніж на Дальньому Куті взагалі.

Утричі більше рушниць.

Ми чуємо вистріли і бачим чоловіків і жінок Дальнього Кута, які падають по дорозі до своїх хатів.

Вони легенько захоплять містечко. Захоплять, і година не пройде.

Бо плітки були правдиві, ті плітки шо чула Франсія.

Чутки були правдиві.

Це армія.

Ціла армія.

Ціла армія йде по мене і Віолу.

Частина четверта

20. Армія чоловіків

Ми пригинаємося попід якимись кущами, хоть то вже й темно, хоть армія на другім кінці долини, хоть вони й не знають шо ми тута і вони ніяк не почують мій Шум серед всього того галасу, ми всеодно пригинаємся.

— Твої бінокулі бачать в темноті? — шепочу я.

Замісь відповіді Віола дістає їх зі своєї торби і притуляє до очей.

— Що відбувається? — каже вона, дивлячись через них, тиснучи на кнопочки. — Хто всі ці люди?

— Це Прентісстаун, — кажу я, витягуючи руку. — Здається, це взагалі всі чоловіки з цілого довбаного містечка.

— Як це може бути ціле містечко? — вона дивиться ще секунду чи дві, тоді передає бінокуль мені. — Який у цьому сенс?

— А то я знаю.

Нічний режим роботи бінокуля робить долину і всьо в ній яскраво-зеленим. Я бачу як нападники на конях галопують з горбів до центру містечка, на ходу стріляючи з рушниць, я бачу людей з Дальнього Кута, котрі відстрілюються, але переважно втікають, переважно падають, переважно вмирають. Армія Прентісстауна, здається, не дуже зацікавлена в полонених.

— Треба забиратися звідси, Тодде, — каже Віола.

— Ага, — кажу я, але далі дивлюся через бінокуль.

Коли всьо зелене, важко розібрати лиця. Я натискаю ще пару кнопок на бінокулі, аж поки не нахожу ті, які приближують картинку.

Першим я точно впізнаю пана Прентісса-молоччого, він веде, він стріляє з рушниці в повітря, коли більше нема в шо стріляти. Далі пан Морґан і пан Коллінз женуться за якимись чоловіками з Дальнього Кута, заганяють їх до складів, стріляють в них з рушниць. Пан О’Гейр теж тут, а з ним інші завсідники мера, таксамо на конях, пан Едвін, пан Генретті, пан Салліван. А онде пан Геммар, усмішка на його лиці зелена і зла навіть на такій віцтані, і він стріляє з рушниці в спини жінок, котрі тікають, він розганяє маленьких дітей, і я відвертаюся, аби не виблювати свій обід.

Люди пішки заходять до містечка. Першим кого я там зі всіх пізнаю є пан Фелпс, крамар. А це дивно, бо він ніколи не здавався мені особливо військовим. А далі пан Болдвін. І пан Фокс. І пан Кардіфф, котрий був нашим найкращим молочарем. І пан Тейт, у котрого спалили найбільше книжок, коли мер зробив їх незаконними. І пан Керні, котрий молов нашу пшеницю, і котрий завжди говорив тихо, і котрий робив дерев’яні іграшки на день-народження кожного хлопчика в Прентісстауні.

Шо всі вони роблять в армії?

— Тодде, — каже Віола, смикаючи мене за руку.

Чоловіки на марші, здається, теж не дуже радісні. Похмурі, холодні, страшні, але не так як пан Геммар, ніби їм взагалі бракує почутів.

Але вони всеодно марширують. Всеодно стріляють. Всеодно вибивають двері.

— Там пан Ґіллулі, — кажу я, притискаючи бінокулі до очей. — Він навіть власних тварин вбивати не міг.

— Тодде, — каже Віола і я чую, як вона задкує через кущі. — Ходімо.

Шо відбувається? Ясно шо Прентісстаун є настільки жахливим місцем, наскільки ви тільки можете уявити, але як він раптово став армією? У Прентісстауні багато наскрізь поганих чоловіків, але ж не всі вони. Не всі. А пан Ґіллулі з рушницею — це якесь таке неправильне видовище, шо мені мало не боляче на нього дивитися.

А тоді, ясна річ, я бачу відповідь.

Мер Прентісс, котрий навіть не тримає зброю, а просто одною рукою тримається за віжки, а іншою за свій бік, в’їжжає в місто, ніби вертається з вечірньої прогулянки. Він дивиться на розбитий Дальній Кут так, ніби дивиться відик, і то не дуже цікавий, він дозволяє всім робити своє діло, але сам так очевидно командує всіма, шо нікому і в голову не приходить попросити його взятися хоч за холодну воду.

Як він заставляє стількох чоловіків робити то шо він хоче?

І він шо, куленепробивний, шо так бесстрашно їздить?

— Тодде, — каже Віола ззаду мене. — Чесне слово, я піду без тебе.

— Ні, не підеш, — кажу я. — Одну секунду.

Бо зараз я розглядаю інші обличя, знаєте. Я перевожу очі з прентісстаунця на прентісстаунця, бо якшо вони вже зайшли до міста і скоро побачать шо ні мене ні Віоли там нема, і підуть за нами, підуть сюдою, я мушу знати.

Я мушу знати.

З лиця на лице на лице, поки вони йдуть, стріляють, палять.

Пан Воллес, пан Асбйорнсен, пан Сент-Джеймс, пан Белґрейвз, пан Сміт-старший, пан Сміт-молоччий, пан Дев’ятипалий Сміт, навіть пан Марджорібенкс, вони спотикаються і хилитаються але марширують марширують марширують. Прентісстаунець за прентісстаунцем за прентісстаунцем, моє серце щемить і пече з кожним, котрого я пізнаю.

— Їх там нема, — кажу я, майже сам до себе.

— Кого нема? — питає Віола.

— Нема! — гавкає Манчі, лижучи хвоста.

Їх там нема.

Бена і Кілліана там нема.

А це, ясна річ, круто, нє? Ясно шо їх нема в армії вбивців. Ясно шо їх нема, хоть там є кожен інший чоловік із Прентісстауна. Їх там не могло бути. Ніколи, ніяк, шоби там не було.

Хороші хлопці, чудові хлопці, обоє, навіть Кілліан.

Але якшо це правда, то і всьо інше правда, нє?

Якшо їх там нема, то це значить шо раз і назавжди.

Ось тобі й урок.

Нема такого доброго, за чим би не йшло шось дуже погане.

Я сподіваюся, вони билися як ніколи в житі.

Я прибираю бінокулі від лиця і дивлюся вниз і витираю