Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Ми стояли мовчки. Тиша між нами тиснула на мене. Хотілося кричати. Все здавалося нереальним. Я не міг повірити, що це відбувалося саме зі мною.

Ніка вийшла з гри, залишивши мене стояти на самоті. Зникаючи, вона залишила після себе тільки відчуття порожнечі, яке розросталося всередині мене. Я більше не міг триматися на ногах. Сів на землю, схопившись за голову.

——— Схоже, — почув я голос помічника, — ситуація таки вийшла з-під контролю. Мені дуже шкода, але згідно протоколу в подібних випадках я маю відключити вас протягом 48 годин. У вас є останнє бажання?

——— Скажи мені вже нарешті все, що ти знаєш, — прошепотів я, ледь чуючи власний голос. 

——— Що ж, гадаю, ви заслуговуєте на це… 

Навколо мене почали збиратись мої пети. Вони мовчки підходили, намагаючись зрозуміти, що сталося. Їхні очі блищали турботою і невпевненістю. Вони хотіли допомогти, але не знали, як. Я всіх прогнав. Я намагався зосередитись на тому, що казав помічник всередині моєї голови.

——— Коли «Outside our world» тільки зʼявилась, вона відразу ж почала отримувати схвальні відгуки від різних гравців і критиків. Компанія, що розробляла гру, вирішила скористатися цим і почала запроваджувати в гру різні рівні підписки. Однак не всі гравці були згодні платити великі суми заради того, щоб отримати якогось меча або черговий скін. Зʼявився так званий «чорний ринок», де можна було купити моди та чіти. Згодом там почали зʼявлятись і різні пристрої, які могли хакнути гру.

Його слова почали набувати сенсу, хоча розуміння все ще залишалося частковим. Що далі він говорив, то більше я усвідомлював, в якому жахливому становищі я насправді знаходився. 

——— То Богдан підключив один із таких пристроїв? — намагався я скласти все до купи.

Мої емоції все ще вирували. Відчай і страх змішувалися з ненавистю і сум'яттям. Я більше не був впевнений ні в чому, навіть у самому собі.

——— На жаль, так, — відповів помічник. — Я помітив, що його консоль дає якісь дивні команди, які зовсім нетипові для гри, і почав блокувати їх. Але команд ставало все більше і врешті-решт мені довелося відправити йому листа з попередженням, що якщо він не припинить несанкціоноване використання пристрою, то може назавжди втратити доступ до гри. Це спрацювало.  Принаймні, я довгий час так вважав. Однак ви несподівано почули мій голос і почали діяти на власний розсуд. Я вирішив простежити за вашими діями, щоб зрозуміти, чи становите ви загрозу гравцю? 

——— Як я можу загрожувати йому?

——— Після того, як гравці довгий час використовували той самий пристрій, який Богдан чомусь вирішив підключити, їх персонажі починали діяти всупереч сценарію гри, а самі гравці гинули при досить дивних обставинах. Тож я мав діяти обережно. Я вивчав вашу поведінку і доповідав у компанію, яка відповідала за розробку та підтримку гри.

——— То ти не помічник? — опустив я голову вниз.

——— Ні, я — штучний інтелект, вмонтований в екосистему всіх пристроїв компанії Sony. Моє справжнє імʼя — Sunny ver. 4.5.0. Я слугую для того, щоб полегшити користувачам використання пристроїв компанії Sony.

——— І ти знаєш, що саме Богдан намагався підключити?

——— Знаю.

——— Доповідай!

Я вдарив кулаком по землі, намагаючись виплеснути хоча б частину тієї напруги, що накопичилася в мені. Від цього удару піднявся невеликий клубок пилу, який повільно осідав. Але це не принесло мені ніякого полегшення. Навпаки, відчуття безпорадності тільки посилювалося, поглинаючи мене. І саме тоді, коли здавалось, що нічого не може бути гірше, переді мною з’явився андроїд. Він виглядав, як людина, але його зовнішність була надто ідеальною, неприродною. Ця ідеальність викликала відчуття відрази і тривоги. Його тіло було ідеально пропорційним, обтічним, наче це був витвір мистецтва, а не жива істота. Шкіра, хоч і мала дуже реалістичний вигляд, була надто гладкою, без жодної вади. Це надавало йому моторошного вигляду.

Той андроїд, який проводив перевірку, скануючи моє тіло, виглядав не так гарно і був більше схожий на механізм. Проте цей…

Його обличчя було абсолютно симетричним. Воно було настільки бездоганним, що від цього ставало лише страшніше. Ніби весь цей час я дивився на маску, за якою ховалося щось бездушне і холодне. Очі — глибокі, темні, позбавлені життя, з ледь помітним штучним світлом, яке, замість того, щоб вселяти довіру, лише підсилювало в мені відчуття жаху.

Андроїд повільно підійшов до мене. Його кроки були чіткими і граційними. Він сів поруч, і його рука повільно доторкнулася до моєї. Цей прохолодний дотик змусив мене здригнутися. Це не було схоже на дотик живої істоти. 

Я відчував, як мої очі розширювалися від страху з кожним словом, яке лунало від нього. Він почав говорити і знання того, що відбувалося насправді, поступово відкривалося переді мною. Його голос був рівним, без емоцій. Він видавав інформацію, ніби це була лише чергова серія даних, які він повинен був передати. Але кожне його слово било мене прямо в серце.

Я на деякий проміжок часу повністю втратив здатність говорити. Моє горло здавалося пересохлим, ніби я ковтав сухий пісок. Всі ті слова, які я хотів сказати, всі запитання, які хотіли вирватися назовні, застрягали десь глибоко всередині. Я тільки і міг, що вчепитися руками в його механічні руки, відчуваючи їхню гладку, штучну поверхню під своїми пальцями. Вони були прохолодні, а моє серце билося настільки швидко, що здавалося, воно ось-ось вискочить з грудей. Я відчував, як кожен удар віддавався глухим болем, змішуючи страх з відчаєм. І коли я більше не міг стримувати це відчуття, по щоках раптово потекли сльози. Вони текли безперервно, одна за одною, залишаючи солоні сліди на шкірі. Я більше не міг тримати це в собі. Я не був готовий до такої правди…

Весь час, поки андроїд говорив, я безсило дивився на нього. А він все продовжував говорити і говорити… В його словах не було ані осуду, ані якихось емоцій. Це були тільки сухі факти, але кожен з них був, наче удар молотом по моїй свідомості. Вони руйнували мене зсередини. Вони забирали у мене все те, у що я вірив раніше, залишаючи лише порожнечу і безсилля.