Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Пембертон Галл їхав із заміського клубу додому на своєму блідо-блакитному «кадилаку» 62-го року з відкритим дахом (ходова частина потребувала вирівнювання, радіатор протікав, пошук деталей обертався справжнім пеклом, доводилося писати в якийсь склад аж у Техасі й чекати два тижні, доки товар прибуде, та попри це машина була його коханою, його малою, його єдиною справжньою любов’ю, і кожнісінький цент, що він заробляв у заміському клубі, ішов або на бензин для неї, або на ремонт, коли ламалася), а як повернув за ріг Джордж-стріт, передні фари ковзнули по маленькій Еллісон Дюфрен, що сиділа сама-самісінька на передніх сходах.

Він зупинився перед її будинком. Скільки їй років? П’ятна­дцять? Сімнадцять? Схоже, таки малолітка, можна і за ґрати загриміти, але він мав жагучу слабкість до млявих притрушених дівчат з тонкими ручками й пасмами волосся перед очима.

— Чуєш, — гукнув він їй.

Вона наче не сполохалася, лише так замріяно й ефірно підняла голову, що йому защипало в потилиці.

— Когось чекаєш?

— Ні. Просто чекаю.

«Карамба», — подумав Пем.

— Їду в автокінотеатр, — сказав він. — Хочеш зі мною?

Він очікував, що вона скаже, мовляв, ні, або я не можу, або дай я запитаюся в мами, та Еллісон відкинула бронзове волосся з очей, дзеленькнувши браслетом з талісманами, і відповіла (трішки спізніло; це йому в ній подобалося — її затримка, сон­ливість, дисонанс).

— А що?

— Що — а що?

Вона лише знизала плечима. Пем був заінтригований. В Еллісон була певна… нетакість, він не знав, як це краще описати. Коли ходила, вона волочила ноги, волосся в неї не таке, як в інших дівчат, і одяг у неї був дещо недоладний (як-от квітчаста сукня, що на ній зараз, таке хіба старі бабці носять), проте в цій незграбності відчувалася якась плинна серпанкова атмосфера, що зводила його з розуму. Почали оприявнюватися якісь фрагментарні романтичні сценарії (машина, радіо, берег річки).

— Давай, — покликав він. — До десятої я тебе привезу.

Гаррієт лежала на ліжку, їла кусник фунтового кексу49 й писала собі в нотатнику, коли з відчиненого вікна долинув гоноровий рев автомобіля. Вона визирнула й саме встигла вгледіти сестру, яка, розвіваючи волоссям, швидко віддалялася в кабріолеті Пембертона.

На колінах на сидінні під вікном, вистромивши голову між жовтих органдинових штор і з пересохлим від жовтого смаку фунтового кексу горлом, Гаррієт здивовано подивилася вздовж вулиці. Їй відібрало мову. Еллісон ніколи нікуди не їздила, хіба на один квартал далі, до когось із тіток, або, може, в магазин щось купити.

Минуло десять хвилин, далі п’ятнадцять. Гаррієт уколола дрібна шпилька ревнощів. Заради бога, про що вони там можуть говорити одне з одним? Пембертона ну ніяк не може цікавити така, як Еллісон.

Оглядаючи залиту світлом веранду (порожня гойдалка, «Бик Фердинанд» на верхній сходинці), вона почула шелест в азаліях, що обрамляли подвір’я. Тоді, на її подив, з’явилася якась постать, і вона побачила, що то на газон тихо пробирається Лашарон Одем.

Гаррієт не спало на думку, що та прокралася, щоб забрати книжку. Її якось розлютило від самого вигляду зіщулених плечей Лашарон. Не роздумуючи, вона шпурнула з вікна рештками свого кексу.

Лашарон скрикнула. У кущах позаду неї виникла раптова метушня. Тоді, за пару секунд, з газону геть кинулася чиясь тінь, після чого понеслася посередині добре освітленої вулиці, а на чималій відстані позаду неї, спотикаючись, бо не могла швидше, бігла дрібніша.

Гаррієт, на колінах у сидінні під вікном, головою між штор, якийсь час роздивлялася блискучий клаптик порожнього тротуару, де зникли малі Одеми. Але ніч була застигла, наче скло. Жоден листочок не ворушився, не викрикував жоден кіт; місяць проливав світло калюжею на тротуарі. Німувала навіть дзенькотлива музика вітру на веранді місіс Фонтейн.

Небавом, знудившись і роздратувавшись, вона покинула пост. Гаррієт знову занурилась у свій нотатник і мало не забула, що має чекати на Еллісон, тож її здражнило, коли перед будинком хряснули дверцята автомобіля.

Вона підкралася назад до вікна і крадькома розвела штори. Еллісон, що стояла на вулиці біля водійського боку синього «кадилака», непевно крутила на руці браслет і сказала щось не­розбірливе.

Пембертон гавкнув від сміху. Під сяйвом вуличних ліхтарів його волосся світилося попелюшково-жовтим, аж настільки, що коли воно йому впало на обличчя й стирчав лише кінчик носа, він скидався на дівчинку.

— Люба моя, ти в таке навіть не вір, — сказав він.

Люба? Що б це мало означати? Гаррієт опустила штори й запхала нотатник під ліжко, коли Еллісон рушила обійти машину ззаду в бік будинку, світячи голими червоними колінами під крикливим світлом задніх фар «кадилака».

Вхідні двері зачинилися. Пемове авто з ревом поїхало геть. Еллісон побрела вгору сходами — досі боса, вона їхала без взуття — і придибала в спальню. Не оглядаючись на Гаррієт, вона підійшла просто до дзеркала над комодом і пронизливо вирячилася на власне обличчя, затримавши ніс лише за кілька сантиметрів від скла. Тоді сіла збоку на ліжко й ретельно змела всі камінчики гравію, що впилися в жовтуваті підошви стоп.

— Де ти була? — запитала Гаррієт.

Еллісон, ліктями виплутуючись із сукні над головою, видала неоднозначний звук.

— Я бачила, як ти поїхала. Де ти була? — перепитала вона, коли сестра ніяк не відреагувала.

— Не знаю.

— Ти не знаєш, куди їздила? — запитала Гаррієт, свердлячи поглядом Еллісон, яка постійно стривожено позирала на своє відображення й водночас одягала білі піжамні штани. — Гарно провела час?