Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Ти що, не розумієш? — у відчаї закричала Гаррієт. — Мені потрібні мої іграшки!

— Сонечку, не будь егоїсткою.

— Але вони мої!

— Повірити не можу, що тобі шкода для тих бідолашок просто кілька речей, з якими ти не бавишся, бо вже велика, — збентежено кліпаючи, сказала Шарлотта. — Якби ти бачила, які вони щасливі були, коли отримали іграшки Робіна…

— Робін помер.

— Як дасте тим дітям хоть щось, — похмуро відзначила Іда Ру, знову виникаючи з-за будинку й витираючи рота тильним боком долоні, — то вони або поломлять, або вимастять, ще як додому не дійдуть.

Коли Іда Ру після роботи пішла додому, Еллісон витягнула зі сміття «Бика Фердинанда» й понесла його назад на веранду. У сутінках вона роздивилася книжку. Та була впала на купку кавової гущі, і краї сторінок збрижилися коричневою плямою. Еллісон, наскільки могла, повитирала книжку паперовим рушничком, тоді взяла зі своєї скриньки з коштовностями десятидоларову купюру й заховала в передньому форзаці. Вона подумала, що десять доларів цілком покриють збитки, ще й з надлишком. Коли місіс Фосет побачить, у якому стані книжка, то змусить їх або заплатити за неї, або відмовитися від своїх бібліотечних привілеїв, а такі маленькі діти самотужки ніде суму на штраф не наберуть.

Вона сіла на сходах, упершись підборіддям у долоні. Якби Нюня не помер, він би муркотав біля неї, прихиливши вуха до черепа, хвостом, наче гаком, обкрутившись навколо її голої щиколотки, а примруженими очима глядячи вздовж темного газону на невгавний, аж куди сягає відлуння, світ нічних створінь, невидимий для самої Еллісон: слимачі сліди й павутиння, гладкокрилі мухи й жуки, мишки-полівки й усі-всі дрібні безмовні тваринки, які попискуючи, сокочучи й мовчки борються за життя. Вона відчувала, що їхній мікросвіт — то її справжній дім, таємна темна невимовність і нестямні серцебиття.

Перед повним місяцем тягнулися швидкі пелехаті хмари. Чорне тупело тріпотіло від леготу, світячи на споді блідим розколошканим листям.

Еллісон майже нічого не пам’ятала з днів після смерті Робіна, але єдиний дивний спогад у неї був про те, як вона здиралася якомога вище тим деревом і раз по раз звідти зістрибувала. Від падіння їй здебільшого вибивало дух. Як тільки шок минав, вона обтрушувалася від пилюки, вилазила й стрибала знову. Гуп. Знову й знову. Їй снилося, як вона займається тим самим, але уві сні до землі вона не долітала. Натомість теплий вітерець підхоплював її з трави, підносив у повітря, і вона летіла, босими пальцями черкаючи верховіття. Стрімко, наче ластівка, опускалася з неба, метрів шість ковзала по газону, а тоді знову догори, кружляючи й ширяючи в повітрі й запаморочливій широчіні. Але тоді вона була маленькою, не розуміла різниці між снами й життям, і саме тому далі й далі стрибала з того дерева. Вона сподівалася, що як настрибається вдосталь, то, можливо, той теплий вітер зі сну шугне під нею й підійме високо в небо. Але, звісно ж, нічого такого не сталося. Балансуючи на високій гілляці, вона почула з ґанку завивання Іди Ру, побачила, як пройнята панікою Іда жене до неї. А Еллісон усе одно всміхалася й зіскакувала, і розпачливий Ідин крик смаковито в’юнився в западині її живота, поки дівчинка падала. Вона стільки настрибалася, що зламала собі склепіння стоп; дивовижно, що не звернула в’язи.

Нічне повітря було теплим, а блідий, наче крильця молі, цвіт гарденії біля веранди розносив щедрі, теплі, п’янкі пахощі. Еллісон позіхнула. Як можна точно знати, коли спиш, а коли ні? У снах думаєш, що не спиш, хоч насправді це не так. І хоч Еллісон здавалося, що наразі вона не спить, а сидить боса на веранді з вимащеною кавою бібліотечною книжкою на східцях поруч, це не означає, що вона не нагорі в ліжку і їй усе це сниться: веранда, гарденії, усе.

Упродовж дня, дибаючи будинком чи прохолодними коридорами школи, що пахнули антисептиком, з книжками під пахвою, вона постійно запитувала себе: я сплю чи ні? Як я тут опинилася?

Часто, коли вона раптово сахалася й усвідомлювала, що перебуває (скажімо) на уроці біології (пришпилені комахи, рудоволосий містер Піл розводиться про інтерфазу ділення клітини), Еллісон могла визначити, спить вона чи ні, прокручуючи назад шпульку спогадів. «Як я сюди потрапила?» — причмелено роздумувала вона. Чим вона снідала? Чи Еді її привезла до школи, чи є послідовність подій, що якось привели її в ці обшиті темними панелями стіни, цей ранковий клас? Чи якусь мить тому вона була деінде — на безлюдній ґрунтовій дорозі, у себе на подвір’ї, під жовтим небом з білою штукою, що лопоче на його тлі, наче простирадло?

Вона роздумувала про це, ретельно обмислювала, а тоді доходила до висновку, що не спить. Бо годинник на стіні показував дев’яту п’ятнадцять, час, коли в неї починається урок біології; а також тому, що вона досі сиділа в алфавітному порядку, ззаду Меґґі Далтон і перед Річардом Іколзом; а ще через те, що на зад­ній стіні досі висіла пінополістиролова дошка з пришпиленими комахами — пудриста сатурнія луна по центру — поміж плакатом котячого скелета й плакатом центральної нервової системи.

Проте інколи — здебільшого вдома — Еллісон з острахом помічала в потоці реальності дрібні хиби й притичини, для яких не знаходилося логічного пояснення. Троянди були неправильного кольору: червоні, а не білі. Шворки для білизни були не там, де мали б, а на місці, де стояли до того, коли їх п’ять років тому позносило бурею. Перемикач лампи зовсім трішечки відрізнявся або був на іншому місці. На сімейних світлинах чи родинних картинах на задньому тлі виникали таємничі постаті, яких вона ніколи раніше не помічала. Страхітливі відбиття в дзеркалі вітальні за гарними сімейними посиденьками. Помах руки з відчиненого вікна.

«Та ну тебе, — казали мама чи Іда, коли Еллісон указувала на ці речі. — Не говори дурниць. Так завжди було».

Як так? Вона не знала. І вві сні, і наяву світ був слизьким місцем: нестійкі сценічні декорації, дрейф і відлуння, відбите світло. І все це, наче сіль, просипається їй крізь занімілі пальці.