Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

У кабінеті, повному сутінків, на них чекали Панна Розалі та Доктор Сімонсон разом із молодим хлопцем із Замкової обслуги. Всі вони були огорнуті в прозоре іскристе замовляння. 

Крістоферові очі тривожно метнулися від них до шкіряної кушетки посеред темної підлоги. Вона нагадувала йому крісло стоматолога. За ним стояла тумба з двома скляними ковпаками. Під лівим просто в повітрі висіла велика котушка, тоді як під правим, здається, було пусто, якщо не рахувати щось схоже на кільце від штори, що лежало під ним. 

— Що ви хочете робити? — запитав Крістофер, і його голос вийшов надзвичайно писклявим. 

Панна Розалі підступила до Ґабріеля і подала йому якісь рукавички на скляній таці. Заправивши пальці в рукавички, той сказав: 

— Це суворий захід, про який я вас попереджав після займання. Я маю намір забрати від вас ваше дев’яте життя, не ушкодивши ні його, ні вас. Потім я покладу його в сейф Замку під дев’ять чарів, які тільки я можу відімкнути. Віднині ви зможете отримати це життя, лише прийшовши до мене і попросивши відімкнути ці дев’ять чарів, це має зробити вас обережнішим із тими двома життями, які у вас залишилися. 

Панна Розалі й Доктор Сімонсон почали загортати Ґабріеля в блискуче замовляння, таке ж, як у якому перебували вони. 

— Відібрати життя незайманим — лише Ґабріель знає, як це робити, — промовила з гордістю Панна Розалі. 

Доктор Сімонсон, на Крістоферів подив, намагався бути добрим. Він сказав: 

— Ці замовляння тільки для гігієни. Не дивіться так налякано. Тепер ляжте на кушетку. Обіцяю, буде анітрішки не боляче. 

«Ну точно як дантист!» — із тремтінням подумав Крістофер, лягаючи на кушетку. 

Ґабріель повертався і так, і сяк, щоб замовляння добре на ньому сіло. 

— Причина присутності Фредеріка Паркінсона тут, — пояснив він, — а не в патрулі на Краю Світу, як належить, — гарантувати, що ви не будете духовно мандрувати, коли відділятимуть ваше життя. Це би поставило вас у неймовірну небезпеку, Крістофере, тож прошу вас — намагайтеся лишатися в цьому світі, поки ми закінчимо. 

Тоді хтось наклав дуже міцне сонне замовляння. Крістофер згас, як свічечка. Отже, Доктор Сімонсон казав правду. Він узагалі нічого не відчував впродовж кількох годин. А коли прокинувся, знавісніло голодний та з легким свербежем десь глибоко всередині, то просто почувався дещо ошуканим. Якби йому забрали життя, він хотів би бачити, як це робиться. 

Ґабріель та інші схилилися над чорним столом, зі змученим виглядом попиваючи чай. Фредерік Паркінсон сказав: 

— Ви весь час намагалися духовно мандрувати. Я мусив покинути все, щоб тримати вас тут. 

Панна Розалі хутко принесла й Крістоферові чашку чаю. 

— Ми приспали вас на весь той час, поки життя змотувалося на котушку, — сказала вона. — Зараз воно просто перекидається на золоте кільце — погляньте. 

Вона вказала на два скляні ковпаки. Котушка всередині лівого була майже наповнена сяючою рожевою ниткою й оберталася в повітрі постійно та повільно. У правому — кільце також висіло в повітрі, обертаючись швидко і ривками. 

— Як ви почуваєтеся, серденько? — запитала Панна Розалі. 

— Хоч щось відчуваєте? Ви здорові? — запитував Ґабріель. Він здавався досить стурбованим. 

Занепокоєним видавався і Доктор Сімонсон. Він знайшов Крістоферів пульс, а потім перевірив його притомність, попросивши зробити вправи з додавання. 

— На вигляд із ним все гаразд, — сказав він до інших. 

— Хвала небесам! — сказав Ґабріель, потерши обличчя руками. — Скажіть Флавіану… ні, він же зараз на Краю Світу, правда? Фредеріку, проведіть, будьте ласкаві, Крістофера до ліжка і повідомте економці, що він готовий трохи підкріпитися. 

Усі були так занепокоєні й так ним опікувалися, що Крістофер зрозумів — ніхто й ніколи не намагався відділити чиєсь життя про запас. Він ще не визначився, як до цього ставиться. «Що б вони робили, якби це не спрацювало?» — думав він, ум’явши більше курятини й профітролів, ніж могло в нього влізти. Фредерік Паркінсон сидів поруч із ним, поки він їв, і просидів так увесь вечір. Крістофер не знав, що дратувало його більше: Фредерік чи свербіж глибоко всередині. Він рано ліг спати, щоб позбутися і того, й іншого. 

Крістофер прокинувся посеред ночі й побачив, що лежить сам у кімнаті, а гасова лампа продовжує горіти. Він одразу виліз із ліжка й пішов глянути, чи полагодили розріз у замовляннях Замку. Скидалося на те, що ніхто досі не зрозумів, як він потрапляв у Всюдинки. Він вже майже пройшов крізь розріз, коли раптом озирнувся і глянув на своє ліжко. Хлопчик, що лежав там посеред зім’ятих простирадл, виглядав розмито і непевно, наче Такрой до того, як його укріпили. Це видовище відчутно струсонуло Крістофера. У нього справді тепер залишилося тільки два життя. Останнє життя замкнене десь там у Замковому сейфі, й він аж ніяк не зможе ним скористатися без Ґабріелевого дозволу. Ненавидячи Ґабріеля більше ніж будь-коли, він повернувся до ліжка. 

Вранці Флавіан приніс Крістоферові сніданок. 

— Ви сьогодні в порядку для уроків? — запитав він стурбовано. — Я гадаю, ми можемо не надриватися — вчора я мав доволі важкий день на Краю Світу і поза ним, ще й без жодної користі, тож спокійний ранок мені теж не завадить. Гадаю, варто піти до бібліотеки й подивитися загальні довідники — Альманах Мура, Список Прінна й таке інше. 

Свербіж всередині Крістофера припинився. Він почувався добре, можливо, краще, ніж Флавіан, який був блідий і втомлений. Крістофера дратувало те, як усі на нього дивляться, але він знав, що нема сенсу нарікати, тож з’їв свій сніданок, одягнувся і пішов за Флавіаном сходами з рожевого мармуру. 

Вони вже пройшли пів шляху донизу, коли п’ятикінцева зірка в холі наповнилася раптовим рухом. Фредерік Паркінсон кинувся вперед і опинився там першим. Він помахав Флавіану. 

— Нарешті ми упіймали одного з них! 

Його радісний крик ще дзвенів навколо, коли з’явилася Панна Розалі, намагаючись не випустити з рук сердиту стару жінку, яка поривалася стукнути її скрипкою по голові. Позаду неї матеріалізувалися два поліцейські. Вони несли когось: один тримав його за голову, інший — за ноги. Вони нерішуче потопталися біля Панни Розалі й войовничої старої й обережно поклали чоловіка на підлогу, де він лишився лежати, розкинувшись, ніби уві сні: його кучерява голова була повернута обличчям до сходів. 

Крістофер усвідомив, що дивиться на Такроя. У ту ж мить Флавіан сказав: 

— Боже мій! Це ж Мордекай Робертс! 

— Боюся, це він, — відгукнувся Фредерік Паркінсон. — Він один із банди Мари, безсумнівно. Я прослідував за ним усю дорогу в Низку Сім, перш ніж повернутися і відстежити його тіло. Він був одним із їхніх кур’єрів. При собі мав багато награбованого. 

З’явилося більше поліцейських, вони несли коробки і водонепроникні клунки, які Крістофер дуже добре знав. 

Ґабріель де Вітт поспіхом пройшов повз Крістофера і Флавіана й зупинився на сходинці, дивлячись на Такроя згори вниз, як чорний смутний птах. 

— Тож Робертс був їхнім кур’єром, чи не так? — сказав він. — Не дивно, що ми не досягли жодного успіху. 

На той час хол наповнився людьми: ще