Читати книгу - "Поліція"

тихим, у якому було менше болю, але більше туги, туги по тому, що було і більше ніколи не повернеться. Тим плачем, який повідав йому, що в їхніх стосунках було щось настільки цінне, що за них варто було сумувати. Він не відчував туги, поки Ула не заплакала. Здавалося, плач її був потрібен, щоб він зрозумів. Цей плач відсунув убік завісу, що зазвичай перебувала на місці, завісу між тим, що Мікаель Бельман думав, і тим, що Мікаель Бельман відчував. Вона плакала за них обох, як завжди. І сміялася вона за них обох.

Він хотів утішити її. Погладив по голові, дозволив її сльозам намочити його блакитну сорочку, яку вона напередодні випрасувала. А потім майже за звичкою поцілував її. А може, він зробив це свідомо? Чи з цікавості? Йому було цікаво, як вона відреагує, він відчував таку ж цікавість, що і в молодості, коли, працюючи слідчим у кримінальних справах, вів допит підозрюваних за дев’ятикроковим методом Інбау, Рейда і Баклі і доходив до того кроку, коли слід натиснути на почуття підозрюваного лише для того, щоб перевірити, як він відреагує.

Спочатку Ула не відповіла на поцілунок, тільки завмерла. А потім обережно відповіла. Мікаель знав усі її поцілунки, але не цей, повний очікувань, невпевнений. Він поцілував її жадібніше. І вона зовсім розтанула, потягла його слідом за собою в ліжко, зірвала з себе одяг. І в темряві він знову подумав про це. Що вона — це не він. Не Густо. І ерекція у нього закінчилася ще до того, як вони виявилися під ковдрою.

Він пояснив це втомою, тим, що йому довелося думати про безліч речей, що ситуація була занадто заплутаною, а сором від його вчинку був надто великий. Але він швидко додав, що та, інша, не має до цього ніякого стосунку. І він був чистий перед собою, адже це було правдою.

Мікаель знову заплющив очі, але сон не йшов. Ним володіло те саме занепокоєння, з яким він прокидався вранці в останні місяці, те саме неясне передчуття, що сталося або ось-ось станеться щось жахливе, і він кожного разу сподівався, що ці думки — усього лише продовження сну, поки не розумів, чим вони були насправді.

Щось змусило його знову відкрити очі. Світло. Біле світло на стелі. Воно виходило від підлоги поряд із ліжком. Мікаель обернувся і подивився на екран телефону. Звук у нього був вимкнений, але телефон завжди був у Мережі. Вони з Ізабель домовилися, що не обмінюватимуться есемесками ночами. Чому вона не хотіла отримувати повідомлення вночі, він навіть не запитав. І вона на перший погляд спокійно сприйняла його слова про те, що вони деякий час не зможуть бачитися. Утім, вона явно зрозуміла, що в цій пропозиції можна викреслити слова «деякий час».

Мікаель із полегшенням побачив, що повідомлення прийшло від Трульса. І здивувався. Напевно, Трульс послав його по п’янці. Чи переплутав адресата, — напевно, воно було призначене жінці, про яку він не розповідав Мікаелю. Повідомлення складалося всього з двох слів:

«Солодких снів».

Антон Міттет знову опритомнів.

Перше, що він почув, був звук дощу — тихе постукування по лобовому склу. Двигун був вимкнений, голова боліла, й Антон не міг поворушити руками.

Він розплющив очі.

Передні фари все ще горіли. Крізь струмені дощу вони світили в темряву, туди, де земля різко обривалася. Вода, що стікала, по лобовому склу, не дозволяла побачити ялиновий ліс на іншому боці ущелини, але Антон знав, що ліс — там. Безлюдний. Тихий. Сліпий. Того разу їм не вдалося прискорити прихід зими. Тоді не вдалося.

Антон подивився на свої руки. Він не міг ними поворушити — вони були щільно прив’язані до керма пластиковими смужками. Такі смужки практично всюди в поліції витіснили традиційні залізні наручники. Тонкі стрічки потрібно було просто обернути навкруги зап’ясть затриманого і затягнути. З ними не могли впоратися навіть найсильніші: якщо людина починала чинити опір, пластикові смужки просто врізалися в шкіру і м’ясо аж до самої кістки.

Антон обхопив кермо і зрозумів, що пальці втратили чутливість.

— Опритомнів?

Голос здався дуже знайомим. Антон обернувся до пасажирського сидіння і подивився в очі, що виблискували в прорізах конуса, що закривав усю голову людини. Такими шапками користуються бійці «Дельти».

— Тоді ослабимо це.

Одягнена в рукавичку ліва рука схопилася за важіль ручного гальма, що стирчав між ними, і підняла його. Антону завжди подобався звук важеля старих ручних гальм: чуючи його, він відчував механіку, шестерінки і ланцюги, відчував, що відбувається в машині. Зараз же важіль піднявся, не видавши ні звуку. Тільки легкий хрускіт. Колеса. Вони покотилися вперед. Але тільки на метр чи два, адже Антон автоматично натиснув на педаль гальма. Йому довелося натиснути на неї з усієї сили, оскільки двигун був відключений.

— Хороша реакція, Міттете.

Антон подивився в лобове скло. Голос. Цей голос. Він трохи ослабив тиск на педаль. Пролунав звук, схожий на скрип змащених дверних петель, машина рушила, і він знову натиснув на педаль. Цього разу він не став її відпускати.

У салоні з’явилося світло.

— Думаєш, Рене знав, що помре?

Антон Міттет не відповів. Він тільки що упіймав власне відображення в дзеркалі заднього виду. В усякому разі, йому здавалося, що в дзеркалі відбивається він сам. Обличчя було залите блискучою кров’ю. Ніс звисав на один бік, напевне, був зламаний.

— Як відчуття, Міттете? Коли знаєш, що помреш. Можеш розповісти?

— Чо… чому?

Питання вилетіло саме по собі. Антон навіть не був упевнений, чи хоче знати відповідь на нього. Він тільки знав, що замерз. І що хоче поїхати звідси. Він хотів до Лаури. Обійняти її. Відчути себе в її обіймах. Вдихнути її запах. Відчути її тепло.

— Ти що, не зрозумів, Міттете? Звісно, тому, що ви не розкрили справу. Я даю вам ще один шанс. Можливість навчитися зі старих помилок.

— Навчи… навчитися?

— А ти знав, що, згідно з дослідженнями в області психології, негативний відгук на виконану тобою роботу є кращим способом поліпшення результатів? Такий — не надто негативний і не зовсім позитивний, тільки легка критика. Покарати вас, вбиваючи по одному слідчому з групи за раз, — це вже ціла низка трохи негативних відгуків, як ти гадаєш?

Колеса заскрипіли, й Антон знову втиснув педаль у підлогу, кинувши погляд на обрив. Він відчував, що потрібно давити ще сильніше.

— Це із-за гальмівної рідини, — вимовив голос. — Я пробив дірку. Рідина витікає. Скоро сила тиску на педаль не матиме значення. Як думаєш, ти