Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

Гірке весілля

Це було найгамірніше і найпишніше з усіх весіль, які будь-коли бачив степ. Між шатрами натягли міцні шнури і вивісили на них все, що містилося у весільній скрині. І того добра було стільки, що аульські молодиці блукали між ним, наче в лісі.

— Такого, мабуть, і ханська донька не має! — захоплено повідомляла одна.

— Куди їй! Ця краса з-за моря привезена, — підтакувала друга.

— А шальвари, шальвари які! Либонь, цілого табуна варті! — вигукувала третя.

Чоловіки на таку розкіш лише побіжно косували очима. Сукні й жіночі шальвари їх не цікавили. Зате вони вражено завмирали перед сідлом, що його Грицик приготував для майбутнього тестя. Дивилися й час від часу перемовлялися про те, що це сідло не інакше, як з-під самого турецького візира чи навіть султана.

— І привалило ж людині таке щастя! — заздрісно зітхав худорлявий татарин з вусами до самісінького підборіддя.

— Ти що, й справді збираєшся на ньому сидіти? — допитувався в Рашита здоровань із кривим гачкуватим носом.

— Та вже й не знаю, — щасливо всміхався Рашит.

Втім, розпитування тривали недовго. З вигону, від розстелених килимів, легкий вітерець зненацька приніс такі звабливі пахощі, що ноги самі понесли чоловіків у той бік.

Частування тривали два дні. Зрання й до самісінького смерку над закіптюженими казанами здіймалася густа пара. Гості важко відпирхувалися, потім із зусиллям зводилися на ноги і чимчикували за царину, аби подивитися на молодечі змагання аульських і воронівських парубків. Інколи до них приєднувався Грицик і показував, на що здатен справжній характерник. Він то бігав наввипередки з кошлатими татарськими коненятами, то завдавав їх собі на плечі, то ловив стріли, пущені в нього аульськими лучниками. А ще він любив виходити супроти десятка найдужчих чоловіків, і ті жодного разу не могли вкласти його на землю.

Потому зголоднілі учасники молодецьких ігор знову всідалися на килими. Сміх і веселі кпини злітали до неба. Навіть Швайка, і той ніби повеселішав. Ще б пак — серед аульських було багато тих, хто пам’ятав Пилипа звідтоді, коли його, ледь живого, знайшов у степу пастух Рашит. Тож спогадам про ті часи не було кінця.

А про Грицика з Фузою вже й говорити не доводилось. Здається, пари, щасливішої за них, у світі ще не було.

Нам з Барвінком теж дещо перепало з того щастя. Щоправда, ми з ним здебільшого відлежувалися на пагорбі, бо аульські пси аж казилися, коли ми навідувалися до селища. Проте це було й на краще, бо годувати нас приходила сама Фуза. Вона всідалася поряд з нами, підкладала смаковиті шматки і примовляла мені:

— Їж, Куценький. Їж та набирайся сил, бо нам з тобою пролягає далекий шлях до вашої Воронівки. Яка хоч вона? Мені Грицик багато розповідав про неї…

Фуза на мить замислювалася, а тоді на її личку знову з’являвся щасливий усміх.

— Їжте, хлоп’ята, їжте…

Вона все примовляла, а її тепла рука гладила мій загривок, чухала за вухом. Я переставав їсти й піднімав голову, аби вона почухала мене ще й під горлянкою. Ми, козацькі вовки, не відали нічого подібного. Хоча я й знав, що Грицик теж любить мене, але любов ця відчувалася в погляді, мимовільному дотику або в жартівливій боротьбі, коли ми вдавали, що ось-ось розтерзаємо одне одного на шматки. А Фуза… Дотики її рук були такі ніжні й пестливі, що мені аж подих забивало. Я відчував, що ладен був полюбити її так, як полюбив Грицика… Та хіба тільки я? На що вже суворий боєць Барвінок — і той намагався підставити голову під її руку.

За таким безтурботним життям ніхто й не помітив, у яку саме мить над аулом почали згущуватися хмари. Першим це завважив обережний дід Гмиря. Я сам чув, як він відвів Швайку з Грициком убік і по-змовницькому почав:

— Здається, той… Дехто в аулі почав скоса позирати на нас.

— Нехай позирають, — відмахнувся Грицик. — Подивляться й зрозуміють, що ми до них з добром, а не просто так… Чи не правда, Куценький?

Відповіді він не чекав, бо повз нас саме проходили дівчата з цебрами та глеками, повними води. Вони щось весело щебетали до Фузи. Грицик протиснувся до неї і теж завуркотів, наче той голуб:

— Давай, серденько, допоможу…

І, не чекаючи згоди, здійняв глека з її плеча. Взагалі, Грицик не раз поривався сходити по воду до криниці у видолинку, десь так за політ стріли від аулу. Проте йому пояснили, що забезпечувати родину водою — справа виключно дівоча.

А от Швайка виявився обережнішим від Грицика. Він перекинувся з Гмирею кількома словами, і вони обидва подалися до Рашита. Там довго з ним гомоніли, а коли розмова закінчилася, Швайка кліпнув нам з Барвінком і скочив на коня.

— Поїду прогуляюся, — повідомив він аульським. — Бо щось мій кінь геть застоявся.

Ми з Барвінком теж подалися слідом. За першою могилою Швайка зупинився і наказав нам:

— Ану, хлоп’ята, перевірте, чи не тиняється тут ще хтось.

Барвінок колами заснував навколо могили, а я подався нагору, аби роздивитися, що робиться далеко в степу. Проте нічого підозрілого ні я, ні він не запримітили.

За якийсь час до Швайки, теж нібито прогулюючись, під’їхав Рашит. Поруч із ним на сумирному конику погойдувався один з аульських старійшин. Швайка шанобливо схилився перед ним. Тоді запитливо зиркнув на Рашита. Той заспокійливо відказав:

— Шановному Сафару-азі я довіряю більше, ніж собі.

— Мені лестить твоя думка, — ледь помітно всміхнувся старий і повернувся до Швайки. — Рашит казав, ніби маєш до мене якусь справу…

Швайка знову вклонився перед старим.

— Ще раз вітаю тебе, шановний Сафар-ага! Даруй, що попрохав про зустріч так далеко від аулу. Але дуже не хотілося, щоб нашу розмову почули чужі вуха.

— Слухаю тебе уважно, шановний.

— Прошу на мене не ображатися за те, що я зараз скажу…

— Твоїм друзям у нас не сподобалося? — сполошився Сафар-ага.

— Навпаки — такої щирої приязні вони давно не бачили. І все ж… — Швайка помовчав. — Даруй, шановний, за такі слова, але я завважив, що дехто з ваших людей почав скоса позиркувати на нас…

Сафар-ага зібрався зробити заперечливий жест, проте стримався.

— І ми не розуміємо, що стало цьому причиною, — продовжував Швайка.

Сафар-ага прикусив губу і задивився в далечінь. Схоже, він не знав, з чого почати.

— Гаразд, — врешті вирішив він. — Скажу відверто, що половина наших ставиться до вас як до гарних друзів. Зате інша